Літак підбито над ціллю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ви давно в цій станиці, Надіє Іванівно?

— Та майже рік… Коли вбили Сашеньку, хотіла піти на фронт. А потім побачила дівчинку. її не могли одірвати від убитої матері. Я умовила маленьку, взяла з собою. І вже не могла залишити її і піти на фронт… Нас з Лізою привезли сюди. Я найняла кімнату в нашого хазяїна. А через кілька місяців прийшли німці.

Надворі швидко смеркалося.

— Скоро ви там? — тихо спитав Пузанок.

— Зараз, зараз! Трохи пізніше я прийду напувати корів, тоді принесу вам попоїсти. — Вона зняла рукавицю і подала Карлову свою маленьку огрубілу руку. — Я з радощів, що зустріла вас, навіть про ім’я забула спитати.

— Георгієм мене звуть. Георгій Сергійович, — сказав Карлов, вдячно потискаючи їй руку.

Було вже зовсім темно. Льотчик вийняв банку згущеного молока, яку розпочав удень, і доїв його. Захотілося пити. Карлов проколупав у стрісі дірку, добув трохи снігу і жадібно почав смоктати його.

Холоду він не відчував: светр з верблюдячої шерсті, унти з собачої шкури і хутряний комбінезон добре зогрівали його. Поранена рука переставала нити, але почала боліти голова. Наче лещатами здавило скроні.

Георгій поліз у кишеню по кисет. Тютюну лишилося зовсім мало. Згадався недавній випадок. Георгій дізнався, що Семенюк вимінює свій тютюн у товаришів на шоколадне драже «Кола», що його видавали льотчикам як засіб від стомлюваності. Карлов тоді наодинці добре відчитав Семенюка. Той спочатку вперся, але, присоромлений командиром ескадрильї, пообіцяв більше не робити такого обміну.

Того ж дня Георгій прийшов у гуртожиток, дістав з-під матраца парашутну сумку і запропонував льотчикам висипати в неї весь пайок тютюну, а потім звідти брати скільки кому треба. Льотчикам ця пропозиція сподобалась, і з того часу в ескадрильї Карлова, та й в інших ескадрильях, з’явився «спільний котел».

Георгій навпомацки скрутив «козячу ніжку». Але запалити її не наважився: найменший спалах світла міг виказати його. Він потримав у губах незапалену самокрутку і обережно поклав її назад у кисет.

«Семенюк і Архипов, напевно, розповіли, що сталося вчора ввечері, — подумав він. — Цікаво, чи знає про де Ємельянов? Якщо знає, — лає, мабуть, мене!»

Карлов не шкодував, що полетів на завдання з простреленою рукою. Рана не заважала вести літак. Те. що його штурмовик підбили, — цілковита випадковість.

«Ємельянов зрозуміє. Повинен зрозуміти. Зате який переполох ми зчинили на Сальському аеродромі!.. Але де подівся Долаберідзе? Мабуть, загинув… Сумно зараз у полку…» Він згадав, як завжди хмурнів командир, коли йому приносили на підпис повідомлення про загибель льотчика.

З жахом Георгій уявив собі, як його дружина одержить таке саме повідомлення.

«Ні, ні! — відігнав він цю думку. — Адже друзі бачили, що я виліз із літака. Вони заспокоять дружину, пояснять, чому я перестав їй писати».

Сержанти Семенюк і Архипов повернулися з аеродрому в гуртожиток.

Весь день вони, мов змовники, трималися осторонь інших льотчиків і, тільки-но з командного пункту звилася червона ракета — сигнал відбою, обидва пішли в станицю. Вони першими прийшли в гуртожиток і, не знімаючи комбінезонів, сіли за стіл. Здавалося, кожен думав про своє. Але коли Семенюк підвівся і дістав з-під нар баян Георгія, Архипов повернув голову в його бік.

— Де зараз бреде твій хазяїн? — сумно промовив Семенюк, погладжуючи баян.

Архипов ніби тільки й чекав цього запитання.

— Я ж казав — не треба його, пораненого, пускати. Тоді й не збили б нашого командира, — докірливо сказав він.

— А як його не пустиш? Командирові полку, чи що було б доповісти, по-твоєму? — роздратовано спитав Семенюк.

— Та хоч би й… доповісти!

— Коли б ти надумав зробити таку дурницю, я не вважав би тебе за друга.

Семенюк надів лямку баяна на плече і невміло почав підбирати якусь мелодію.

— Тут поранена рука ні до чого. «Кому судилося бути збитим, тому ніколи не бути повішеним», — згадав він улюблену приказку командира ескадрильї. — А Карлов повернеться. От побачиш — повернеться. Нема чого ховати його заздалегідь. Бахтін бачив, що він з літака виліз. І не тільки Бахтін — усі бачили. І голий степ навколо бачили. Німців там близько не було, не повинен загинути наш командир. — І, трохи помовчавши, додав: — А якби він не полетів, тоді напевно загинув би для нас, бо не повірили б йому. А це вже страшніше за смерть.

— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.

— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.

Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.

— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.