Літак підбито над ціллю: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, ви тут вирішуйте вдвох, а я подивлюсь, щоб часом хто не зайшов у сарай. — І Надія Іванівна спустилася вниз.

— А ти, Пузанок, не думаєш до своїх податися? — Карлов пильно вдивлявся в неголене обличчя хлопця.

— Де вже мені! От коли росіяни прийдуть, тоді знову піду воювати.

— А ти сам хіба не росіянин?

— Чому ж не росіянин? Росіянин! А що?

— Та все дивуюсь, що ти від слова «наші» одвик.

Хлопець спідлоба глянув на льотчика.

— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.

Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.

— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.

— Тільки не гайтеся!

— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.

Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.

Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.

А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.

«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».

— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.

— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.

— До своїх не передумав іти?

Пузанок промовчав.

— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.

— Добре, не розпрягатиму.

Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.

— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.

— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.

— Ну й чудово!

— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.

— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.