Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Він і сам не знає що!.. Але горланить!.. — виривається протест.

— Хай би ліпше, замість подарунків, віддали нам грошенята, що їх від нас повитягали на ці святкування! — кидає похмуро вузькогрудий ремісник.

— А правда! — підтримує старий селянин. — Ясна правда! Кинуть нам потім горішків та медівничків[10]… Адже за свої гроші ми й самі б знали, чого собі накупити! А то: лущіть горішки… Як маленьким дітям!

— А звісно: що вже беззубому горішки? — спалахнув Донатус.

— Нехай жи-и…

Але урвав нараз: натовпом-бо продиралися іродіяни, тетрархові прихильники.

— Місце!.. З дороги!.. Відступіть! — лунало перед ними.

Єгонатанове вухо несвідомо приймає різко-дзвінкий Донатів голос. А думка зіскакує на втерту колію:

— Людина з таким голосом може на щось придатися…

І невільно, своїм звичаєм, щоб нічого не промарнувати, не використавши для справи храму, скриб робить рух до диптихону, щоб записати ім’я завзятого аматора видовиськ.

Але вчас затримується: так було б легко вколоти самого себе!

І, нерухомий, відзначає лише в пам’яті:

— Донатус!.. До-на-тус… — немов витискає літери цього ймення у м’якім воску писальних табличок.

— Їдуть!. Їдуть!.. — знов крикнув зелений Донатус. Вітав усіх і все. Радів щиро. І щиро бавився на всі.

Але вибухи сміху та вигуки згасило голосне гуркотіння високих коліс.

Спорожнілою вулицею посувались одна за одною три величезні бочки. До кожної було впряжено вряд по четверо осликів.

Байдужі, вони помалу збивали копитками легку, перетерту натовпом куряву, що опадала враз поза бочками, які кропили середину вулиці штучним дощем[11].

Жиди, що їх узагалі не було багато в натовпі, враз відступали аж під доми: їм не було можна переходити свіжополиту вулицю, бо в намоченій землі могли бути змиті чари[12].

— Ідуть!.. Їдуть!.. — передразнювали захопленого всім і всіма веселі школярі. Та вже на вулиці було нове видовисько.

ЯК на умовлений знак, з натовпу висипало шестеро хлопчаків. На честь святкового дня їх поприбирали в різнобарвні коротенькі туніки. Не призвичаєні до жадної одежі, хлопці почувались зовсім незручно в таку спеку.

Побачивши ж воду, не витримали і враз догадались: вишикувалися лавою позад останньої бочки й підібрали аж під шию свою нехитру одіж.

Теплі цівки нагрітої сонцем води приємно лоскотали круглі, мов кавунчики, черевця розкішників, викликали їхній верескливий регіт та сміх і задоволення всіх присутніх.

— Чи бач! Виступають, немов у тріумфі! — сміялися жінки, вказуючи на купальників.

— Бракує лише самого тріумфатора! От би на ту бочку з дірчастим дном!

— Посадовити туди ту зелену папугу… І нехай жи-ве-е! — порадив веселий молодий голос. Але його приглушили вигуки дівчат:

— Ох! Ай!.. Боги великі й малі! — вищали дівчата, ховаючи від бризок поза людські спини новенькі сандалі та святкові туніки з вишиваними подолами…

Сонце вже перейшло calor diei, пополуденну найвищу точку денної спеки. Однак день став ніби ще паркіший. Небо дихало, як натоплена пекарська піч, і гнало до крамниць та до шиночків-попін[13], над якими було видно принадні написи: «Гріте вино»… «Снігом холоджене, медом солоджене вино».

Вже не один устиг і перегрітись… не знати — грітим чи охолодженим… Вже не одному удруге захотілося їсти…

А вулицею все посувались і посувались нові походи…

Були тут і танцюристи, й танцюристки, гістріони[14] і міми[15]. Ішли музики й співці… Твердо виступали бійці-гладіатори… Переходили й стривожені приручені звірі пустині…

[10] Медівники чи медове печиво в ті часи не було те, що ми називаємо пряниками. Були це, так би мовити по-сучасному, тістечка, солодке печиво. Солодили його медом, бо цукру ще не було, тому й називали солодке печиво медівниками.

[11] Спосіб скроплювання вулиць, якого вживали в давні часи в Олександрії.

[12] Стародавні жидівські повір’я, яких у ті часи дотримувалися, як наказів закону.

[13] Попіна (popina) називали римляни малі шиночки близько храмів, — там звичайно сиділи нижчі жерці, власне, лише «слуги Божі». Цих слуг храму, які мали лише найнижчі ступені посвячення, називали в народній мові «попі». Тому й шиночки близько храмів, де вони чекали, граючи в кості та попиваючи солоджене чи охолоджене вино, розріджене водою, називали «попіни» (popinae).

[14] Гістріон (жіночий рід: гістрія) — актори й акторки.

[15] Міми — актори й акторки, що виступали без співу, а лише рухами передавали свої ролі.