— Ідуть та йдуть… Мов ті душі в підсвіття[16]. Тартар, яке ніколи не скаже «досить!»
— І невже ж таки вони всі вмістяться в цирку?
А Єгонатан усе стояв кам’яною статуєю у своїй схованці-ніші…
— Дам тобі народи й кінці світу у володіння… Залізним жезлом розіб’єш їх, — продовжував молитися беззвучними устами й палаючим ненавистю серцем…
Але знову голосно загукали іродіяни, і знову люди відступили до стін.
ОточеИа блискуче озброєними легіонерами, проводжена високопоставленими патриціями в носилках-лектиках та великим гуртом молодих комонників, до цирку наближалася золочена колісниця.
У ній струнко стояв і сам правив квадригою-четвернею золотистих[17] каппадокійських коней син прокуратора Юдеї Кай Понтій[18].
Не так давно офірував Кай Юноні Покровительці свою золоту буллу, ознаку дитячого і шкільного віку.
Нині ж, уперше в житті, мав заступати як зрілий муж свого батька-прокуратора на ігрищах.
— Слава молодому Понтієві!
— Слава синові «Справедливого!»[19] — залунали римські і грецькі вигуки.
Єгонатан опритомнів.
І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася…
Заскреготав зубами від болю й розчарування.
— Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?!
Та вже не можна було нічого змінити!..
Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу.
Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає.
Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла.
— Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх…
Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість.
Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного.
Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові.
Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний «приятель справедливості», знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися!
І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить…
— Надмірна спека й більше нічого!
А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві!
Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…
Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.
Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою «тиверіадською квіткою», Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…
[16] Підсвіття — місце, де перебували душі померлих, згідно з віруванням греків і римлян.
[17] Світло — золотиста, дуже блискуча була найулюбленіша й найдорожча масть найліпших тоді каппадокійських коней.
[18] Кай Понтій — не вигадана, а цілком історична постать; син Понтія Пилата, народжений, як і сам Понтій Пилат, у Таррагоні в Іспанії. Понтій Пилат почав свою службову кар’єру в Таррагоні. Потім і Кай Понтій у Таррагоні ж почав свою кар’єру, про що там існують документи.
[19] Понтія Пилата називав «Справедливим» навіть його найлютіший ворог Лентул, бо Пилат стисло притримувався найдрібніших приписів законів. Ніколи й ні для кого не відступив від цих своїх засад. Частинно тому й ненавидів його деякий гурток людей, що його не можна було ані підкупити, ані підплатити. Бичування Христа стверджує той факт. У кожній римській провінції Рим залишив закони того народу, який її заселював. Але римський урядовець мусів контролювати, чи і крайові закони виконуються справно. Згідно з законами Юдеї, обвинуваченого допитували; потім, незалежно від того, які його були відповіді, його бичували й допитували знову. Якщо після бичування обвинувачений відповідав те саме, що й перед бичуванням, відповідь його признавалася правдивою. Тому й Пилат, не знаходячи провини, мусів згідно із законом юдейської країни звеліти бичувати Христа. Цей закон продержався в Палестині аж до XV століття. Свідчать про це описи деяких подорожей до Св. Землі.
[20] Рана від сонця — інсоляція, сонячний удар, явище досить часте на Сході.
[21] Приятель цезарів — це був тільки почесний титул.