Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їржі (над своїм зошитом). Легко сказати — віддати життя за щось велике: за науку, за батьківщину, за віру, за благо людства абощо; та коли самому тобі доведеться…

Ондра. …то все виглядає зовсім не так, я знаю. Якби люди вміли уявити собі, що тоді почуваєш, то… певне, менше патякали б про те, як прекрасно… вмерти за щось. Прекрасно! Я в своїй смерті нічого прекрасного не бачу.

Петр. І я теж.

В далині кілька пострілів.

Батько. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею — писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б, хлопці. Що не кажи, а життя — це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра — за науку, а Їрка — за технічний прогрес, а Петр — за що, власне, ти загинув, Петричку?

Петр (розставляючи фігури на шахівниці). За рівність і свободу, тату.

Батько. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, що можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне. А так — хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.

Ондра (встав і потягається). Справді, нудота страшна… Тільки дивитися, що роблять інші. Бо ми, мертві, і нидіємо, та й більш нічого. (Підходить до книжкової шафи). Ох, якби я тепер був живий, то працював би як несамовитий. Сонна хвороба, наприклад — ух, як цікаво!

Їржі (над своїм зошитом). Здуріти можна!

Батько. Що там таке?

Їржі. Та одна думка, тату. Щодо конструкції. Цілком можливе діло. От чорт, як же я не додумався тоді. Стривайте, ось тут має бути отак… (Креслить, сидячи за письмовим столом). Це ж те, що треба.

Ондра (відчиняє шафу). Ні, наша мама — золото!

Петр (над шахівницею). А що?

Ондра. І досі передплачує мої медичні журнали! Ось останній номер «Бюлетеня тропічних хвороб». Мене там теж друкували.

Петр. Там був такий гарний некролог про тебе, знаєш?

Ондра (виймає один журнал). Ану, перегляну тут дещо. (Вмощується на канапі й переглядає нерозрізаний журнал).

Батько (схиляється над Матір'ю). Бачиш, серденько, знов усі до тебе зійшлися. Вони тут як удома. Ми для тебе, голубонько, й досі ніби живі, правда?

Петр (над шахівницею). Ні, не виходить. Складна задача, хай йому біс!

Їржі (над кресленням). Так буде добре, але центр ваги має бути нижче.

Батько (відкриває дорожній грамофон). Цей грамофон я возив із собою, хлопці. Навіть у походи. (Машинально накручує його). А оце була моя найулюбленіша платівка. (Пускає платівку).

Грамофон тихо грає. Батько слухає.

Всі інші заглиблені кожен у своє.

Ондра (над журналом). О, значить, уже знайшли дещо від прокази. Чудово!

Знадвору чути стрілянину.

Їржі (над кресленням). А там весь час стріляють.

Петр (над шахівницею). Стривайте, це лиш починається. Тату, а з твоєї задачі виходить нічия. Виграшу нема. Ні для чорних, ні для білих. Шкода.

Стрілянина частішає. Грамофон змовкає.

Батько. Це була моя найулюбленіша… (Обертається й прислухається). Чуєте? Та-та-та… Це кулемети, Петре.

Петр. Отже, почалося! (Схоплюється). Шкода, що я не там… Ну, тримайтесь добре, товариші!

Ондра (підводиться й відкидає журнал). Знов нароблять героїв, еге? Ні, я такого не люблю.