Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Петр (ставить на письмовий стіл негритянську статуетку, яку взяв на шафі). Посунься-но.

Їржі. Нащо ти її сюди переставляєш?

Петр. А так… Сам не знаю. Аби щось робити.

Батько (обертається від вікна). Нехай, Їрко. Це просто неспокій мерця! Йому хочеться лишити якийсь знак, що він був тут, розумієш? Згодом воно в нього минеться… Слухай, Петре, чи ти хоч поводився… як чоловік?

Петр (переставляє коробку з тютюном). Авжеж, тату. І оком не моргнув.

Батько. Добре. Значить, не осоромив нас?

Ондра (сидить біля матері). Певне… з біса неприємне почуття, коли тебе розстрілюють.

Петр. І не питай! Стоїш із зв’язаними руками, а проти тебе — шестеро сільських хлопців у солдатській формі… Мені їх так шкода було! Я б сам не зміг нікого розстріляти.

Батько. Очей тобі не зав’язували?

Петр. Ні, тату. Я не захотів.

Батько. Молодець. А хто командував?

Петр. Такий миршавий, писклявий лейтенантик, тату. Страшенно пиндючився, щоб не видно було, що його млість бере. В мене перед очима зарядив револьвера — мовляв, щоб добити мене, коли солдати не влучать як слід.

Ондра. Сто чортів!

Батько. Так треба, Ондро. Інакше не можна.

Петр. Хай йому біс, і дратував же мене той фертик! Я йому кажу: йди геть, здохляко, я сам скомандую…

Батько. Оце вже даремно, Петре. Страта… поважне діло. Я якось був присутній, і… та що там балакати!

Петр. Тату, я ж мусив піддати собі духу. Адже це паскудна халепа… Солдати засміялись, і я з ними. І всім нам якось полегшало. А він почервонів, вихопив шаблю й вереснув: «Увага! Цілься!..» Признаюся, хлопці.

Їржі. Що?

Петр. Я трохи-трохи не впав на коліна. Знаєте, раптом така огидна млість у ногах і в животі… бр-р! Сам собі здаєшся ганчіркою. Дивна річ — не пам’ятаю навіть, як той шмендрик крикнув: «Вогонь!» Тільки відчув, як холодний вітер війнув мені у волосся.

Ондра. То від страху.

Петр. Може, й так. (Знов неспокійно пересуває речі). Але… жахливе почуття, скажу відверто. Жахливе.

Їржі (підводить очі від свого зошита). Мені можеш не казати.

Петр. Ні, ти навряд чи уявиш собі, Їрко. Та й будь-хто.

Їржі. Чого ж! Я все знаю. Коли я падав з літаком…

Петр. Е, то була одна мить.

Їржі. Овва! З дванадцяти кілометрів падаєш довгенько. Не можеш навіть визначити, як довго. Наче… наче цілу вічність. І весь час здається, ніби земна куля валиться на тебе.

Ондра. А про що ж ти тоді думав?

Їржі. Та, власне, ні про що. Такий жахливий спокій, і все. Просто: «Ну, кінець», — чи щось таке. В голові стримить ця спокійна, виразна, тупа думка, а сам дивишся: де ж то впадеш! Там би не хотілося, там дерева; а отам, на полі, було б, мабуть, краще.

Петр. Ну, то ще нічого, Їрко.

Їржі. Е, де там! Така байдужість гірша і… огидніша від будь-якого болю. Наче в тобі ще в живому щось закам’яніло, і ти вже не можеш ворухнутися… Бр-р!