10. Свято в Новому Страшеці
Пан Повондра, швейцар у домі Бонді, саме був у відпустці в своєму рідному місті. Другого дня мало бути храмове свято, і коли пан Повондра вранці вийшов на вулицю, ведучи за руку свого восьмирічного сина Франтіка, по всьому Новому Страшеці пахло пирогами, а на вулицях так і мелькали жінки та дівчата, що несли сирі пироги до пекаря. На майдані вже поставили свої лотки два кондитери, один торговець склом та порцеляною і одна голосиста дама, що продавала всіляку галантерею. Було там ще й велике брезентове шатро. Миршавенький чоловічок, стоячи на драбинці, саме прилаштовував над входом вивіску.
Пан Повондра зупинився подивитися, що ж це має бути.
Щуплявенький чоловічок зліз із драбинки і вдоволено задивився на щойно почеплену вивіску. І пан Повондра здивовано прочитав:
Пан Повондра згадав кремезного, опасистого чоловіка в капітанському кашкеті, якого він колись упустив до пана Бонді. «От до чого докотився, бідолаха, — з жалем подумав швейцар. — Капітан, а мусить їздити по світі з якимсь нікчемним цирком! А такий же показний, здоровий чолов’яга був! Треба його побачити», — співчутливо сказав собі пан Повондра.
Тим часом чоловічок почепив біля виходу до шатра ще одну вивіску:
Пан Повондра завагався. Дві крони і крона за хлопця — трохи забагато. Але Франтік добре вчиться, а знати чужоземних тварин потрібно для освіти. Задля освіти пан Повондра здатен був на деякі жертви, а тому підійшов до низенького щуплявого чоловічка.
— Слухайте, приятелю, — сказав він, — я б хотів побалакати з капітаном ван Тохом.
Чоловічок випнув груди в смугастій майці:
— Це я, добродію.
— Ви капітан ван Тох? — здивувався пан Повондра.
— Так, — відповів чоловічок і показав витатуюваний на руці в нього якір.
Пан Повондра розгублено покліпав очима. Невже капітан так зсох? Та ні, не може бути.
— Я знаю капітана ван Тоха особисто, — сказав він. — Я Повондра.
— А, це інша річ, — відказав чоловічок. — Але наші саламандри справді від капітана ван Тоха, добродію. Справжні австралійські ящери, з гарантією. Будь ласка, заходьте. Саме починається велика вистава, — розсипався він, піднімаючи полотнище на вході.
— Ходімо, Франтіку, — сказав Повондра-батько і ввійшов до шатра.
За невеличкий столик поквапно сіла навдивовижу дебела й опасиста жінка. «Чудна парочка!» — подивувався пан Повондра, платячи свої три крони. В шатрі не було нічого — тільки стояла бляшана ванна і чимось неприємно тхнуло.
— А де ж ваші саламандри? — спитав пан Повондра.
— Он у ванні, — байдуже відповіла гігантська дама.
— Не бійся, Франтіку, — сказав Повондра-батько й підійшов до ванни.
Там безживно лежало в воді щось чорне, завбільшки зі старого сома; тільки шкіра на потилиці в нього ледь підіймалась і опадала.
— Оце й є та допотопна саламандра, що про неї писали в газетах, — повчальним тоном промовив Повондра-батько, намагаючись не показати свого розчарування.
«Знову попався на гачок, — думав він, — але нащо про це знати хлопцеві? А шкода трьох крон!»
— Тату, а чого вона у воді? — спитав Франтік.
— Бо саламандри живуть у воді.
— Тату, а що вона їсть?
— Рибу і всяку таку всячину, — відповів Повондра-батько. (Мусить же вона щось їсти!)
— А чого вона така бридка? — допитувався Франтік.
Пан Повондра вже не знав, що сказати; але в ту мить до шатра ввійшов миршавий чоловічок.
— Прошу вас, дами й панове, — хрипким голосом почав він.