Треба, сказати, що адміністрації зоопарку не подобалось, коли доглядачі навчали підопічних тварин усяких штук; ну, хай іще слон — то інша річ, але решту тварин тут держать із освітньою метою, а не для циркових вистав. Тому містер Греггс затримувався у відділі саламандр здебільшого потай, коли там уже нікого не було. А що він був удівець, то ніхто не дивувався, що він так часто сидить на самоті в павільйоні земноводних. У кожної людини є якісь свої вподобання. До того ж у відділі саламандр бувало небагато відвідувачів; то крокодил тішився чималою популярністю, а дні Andrias’a Scheuchzeri минали майже в самотності.
Якось на смерканні, коли павільйони вже зачинялися, директор зоопарку сер Чарлз Віггем обходив деякі відділи, щоб пересвідчитися, чи все там гаразд. Коли він ішов відділом саламандр, у одному басейні захлюпотіло і хтось промовив рипучим голосом:
— Добривечір, сер.
— Добривечір, — сторопіло відповів директор. — Хто там?
— Пробачте, сер, — сказав рипучий голос. — Це не містер Греггс?
— Хто там? — знову спитав директор.
— Енді. Ендрю Шейхцер.
Сер Чарлз підійшов до басейну. Там була тільки саламандра: вона сиділа нерухомо, випроставши тулуб.
— Хто тут говорив?
— Енді, сер, — відповіла саламандра. — А хто ви?
— Віггем, — сторопіло вимовив сер Чарлз.
— Дуже радий, — чемно сказав Andrias. — Як ся маєте?
— Що за чортівня! — загорлав сер Чарлз. — Греггсе! Чуєте, Греггсе!
Саламандра стрепенулась і вмить сховалася під водою. До відділу вбіг засапаний, стривожений містер Томас Греггс.
— Слухаю, сер?
— Греггсе, що це означає? — накинувся на нього сер Чарлз.
— А що сталося, сер? — розгублено промовив містер Греггс.
— Оця саламандра говорить!
— Вибачте мені, сер, — скрушно заблагав містер Греггс. — Не можна так робити, Енді. Я тобі вже тисячу разів казав, щоб ти не докучав людям своїми балачками. Пробачте мені, сер, більше такого не буде.
— Це ви навчили саламандру говорити?
— Вона перша почала, сер, — виправдовувався Греггс.
— Сподіваюся, що більше ви цього не робитимете, Греггсе, — суворо сказав сер Чарлз. — Я за вами пильнуватиму.
Трохи згодом до сера Чарлза Віггема завітав професор Петров, і вони розговорилися про так званий розум тварини, про умовні рефлекси і про те, як широка публіка переоцінює розумові здібності тварин. Професор Петров висловив свої сумніви щодо ельберфельдських коней, які нібито вміли не тільки рахувати, а й підносити до степеня та добувати корінь; адже навіть пересічна людина добувати кореня не вміє, сказав великий учений. Тоді серові Чарлзу пригадалася Греггсова саламандра, що вміла говорити.
— У мене тут є одна саламандра, — почав він нерішуче, — отой славнозвісний Andrias Scheuchzeri; то вона навчилась говорити, як папуга.
— Не може бути, — заперечив професор. — Адже у саламандр прирослий язик.
— А ходімо подивімося, — запропонував сер Чарлз. — Сьогодні прибиральний день, людей там мало.
І вони пішли до павільйону.
Біля входу до відділу саламандр сер Чарлз спинився. Зсередини чути було шоркання мітли й монотонний голос, який повільно читав щось.
— Зачекайте, — шепнув сер Чарлз професорові.
— «Чи є на Марсі люди?» — бубонів монотонний голос. — Читати це?