Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Будь ласка, ваше прізвище, ім'я й місце проживання, — машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.

— Ян Кралік, студент механічного факультету, — рішучим голосом відповів свідок.

— То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

— Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті…

— Як далеко були ви від місця події? — перебив його Мейзлік.

— За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому… з кав'ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю…

— А хто такий ваш приятель? — знову перебив його Мейзлік. — Тут він у мене не зазначений.

— Ярослав Нерад, поет, — сказав свідок не без гордості. — Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.

— А чому? — буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.

— Бо він… ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль…

— Який він мав номер?

— Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що…

— А яка ж була та машина? — перебив його Мейзлік.

— З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, — упевнено відповів свідок. — А на марках автомобілів я не знаюсь.

— А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?

— Не знаю, — спантеличено відказав свідок. — Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: «Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!»

— Гм… — гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, — це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам'ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди — падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам'ятати номер — то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись… Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.

За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.

— А конче треба йти? — невпевнено спитав він. — Бо я вже нічого не пам'ятаю. Я вночі був трохи…

— Під чаркою, — вмить зрозумів поліцай. — Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.

Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.

— Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? — спитав його д-р Мейзлік. — Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

— Так, — зітхнув поет.

— А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?

Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:

— Не знаю. Я не помітив.

— Може, хоч якусь подробицю згадаєте? — наполягав Мейзлік.

— Ну що ви! — аж здивувався поет. — На подробиці я ніколи не звертаю уваги.

— Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? — спитав Мейзлік іронічно.

— Ну… загальний настрій, — відповів поет непевно. — Розумієте, безлюдна вулиця..»— Раптом він схопився. — Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!