Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Йолоп! — крикнув суддя. — Якщо ви кинули цей камінь, то за тяжке скалічення крайовий суд дасть вам кілька місяців, зрозуміли? Годі морочити нас; признайтеся, що ви все це вигадали, і я дам вам три дні за неправдиве свідчення, та й по всьому. Ну що, ви вдарили цим каменем Пуділа чи ні?

— Ударив, — затято правив своєї Лисицький. — Він мене лаяв через річку…

— Виведіть його! — загорлав суддя. — Чортів дурисвіт!

За хвильку в дверях знов показалась Гейдина голова.

— Пане суддя, — сказав поліцай мстиво, — можна припаяти йому ще за ушкодження чужого майна: адже від вивернув камінь з укосу, а тепер там геть усе розібрали.

СЛІДИ

Того вечора пан Рибка йшов додому в чудовому настрої: по-перше, він виграв партію в шахи («Гарний був мат конем!» — задоволено згадував він, ідучи), а по-друге — насипало свіжого снігу, і він м'яко хрупотів під ногами в чарівній, прозорій тиші. «Боже, яка краса! — думав пан Рибка. — Місто під снігом раптом стає якесь маленьке-маленьке, таке старосвітське містечко, аж сподіваєшся побачити нічних вартових та диліжанси. Просто диво, який стародавній і сільський вигляд має сніг».

Хруп, хруп — пан Рибка намагався ступати по нетоптаному, такий приємний був йому той хрупіт. Він жив на тихій вулиці з садками, і слідів дорогою дедалі меншало. Он до тієї хвіртки звернули чоловічі чоботи й жіночі черевики. Мабуть, подружжя. «Цікаво, чи молоді вони?» — ласкаво подумав пан Рибка, ніби хотів поблагословити їх. А онде пробігла кицька, лишивши на снігу свої слідочки, схожі на квітки. «Добраніч, кицюню, — не померзли лапки?» А далі тяглася вже тільки одна низочка слідів — чоловічих, глибоких, рівних, виразний разочок кроків, що його розмотав якийсь самотній перехожий. «Хто ж це з сусідів пройшов?» — із приязною цікавістю спитав себе пан Рибка. — Тут ходить так мало людей, і ніщо не проїхало. Ми тут наче на краю життя. Коли я дійду додому, вулиця натягне білий пуховик аж до носа, і їй снитиметься, що вона сама — лише дитяча іграшка. Шкода — вранці цей сніг потопче та стара, що розносить газети, і наробить тут слідів і вздовж і впоперек, ніби-заєць…»

Раптом пан Рибка зупинився: саме коли він зібрався перейти через білесеньку вулицю до своєї хвіртки, йому впало в око, що й ті сліди, які тяглися перед ним, звертають із тротуару в напрямку його хвіртки. «Хто ж це міг завітати до мене?» — спантеличено подумав він, перебігаючи поглядом по тих виразних слідах. Їх було п'ять, і якраз серед вулиці вони закінчувались чітким відбитком лівої ноги; далі не було нічого, тільки нерушений, незайманий сніг.

«От чудасія! — сказав собі пан Рибка. — Може, той чоловік вернувся на тротуар?» Але тротуар попереду, скільки сягало око, був рівненько засипаний пухким снігом, і жодного людського сліду на ньому не було. «Що за чортівня! — здивувався пан Рибка. — Може, він далі пішов тим боком вулиці?» Він дугою обійшов той недокінчений рядочок слідів; але й на другому тротуарі не було жодного сліду, і далі вся вулиця світилася ніжним, неторканим снігом, таким чистим, що аж дух переймало: відколи нападало снігу, там ще не пройшов ніхто. «Диво якесь, — пробурчав пан Рибка. — Мабуть, він вернувся на тротуар задки, ступаючи у власні сліди; але ж тоді він мусив би задкувати так аж до рогу, бо тільки одні оці сліди тяглися звідти поперед мене… навіщо йому було так робити? — подумав пан Рибка зчудовано. — Та й як би він міг, ідучи задки, попадати у власні сліди так точно?»

Хитаючи головою, він відімкнув хвіртку й увійшов до свого дому; хоч він розумів, що це нісенітниця, але очі його мимохіть шукали, чи не насліджено снігом у домі. Та, звісно, цього не могло бути. «Може, мені просто примарилося все? — стривожено пробурчав пан Рибка й виглянув у вікно. На освітленому ліхтарем снігу виразно видніло п'ять чітких, глибоких ступаків, що уривалися посеред вулиці: далі не було нічого. «Хай йому чорт! — подумав пан Рибка. — Колись я читав оповідання про один слід на снігу, але тут їх ціла вервечка, а далі — нічого. Де ж подівся той, хто залишив їх?»

Хитаючи головою, він почав роздягатись; але раптом підійшов до телефону, подзвонив до поліції й здушеним голосом сказав у трубку:

— Алло! Пан комісар Бартошек? Пробачте, але тут сталась одна дивна річ, дуже дивна… Може, ви пришлете когось? Або краще самі прийдіть. Гаразд, я почекаю вас на розі. Ні, я не знаю, що воно таке… Ні, ні, небезпеки нема ніякої, я тільки боюся, щоб хто не затоптав тих слідів… Чиїх? Не знаю. Ну гаразд, я чекатиму вас.

Пан Рибка одягнувся й знову вийшов надвір; він обережно обминув ті сліди, та й на тротуарі остерігався, щоб не затоптати їх. На розі він зупинився і, тремтячи від холоду й хвилювання, став чекати комісара Бартошека. Стояла тиша, і земля, заселена людьми, мирно випромінювала світло у всесвіт.

— Як тут тихо та любо, — меланхолійно пробурчав комісар Бартошек. — А до мене привели двох забіяк та одного п'яницю. Тьху!.. Ну, що тут у вас?

— Простежте оці сліди, пане комісаре, — тремтячим голосом сказав пан Рибка. — Отуди, трохи далі.

Комісар присвітив електричним ліхтариком.

— Як судити по розміру взуття й довжині кроків — високий чоловік, десь так метр вісімдесят, — зауважив він. — Черевики пристойні — певне, ручної роботи. Не п'яний, ішов досить швидко. Що вам не сподобалося в цих слідах?

— А ось що, — коротко мовив пан Рибка й показав на недокінчену низочку слідів посеред вулиці.

— Ага, — промовив Бартошек, тоді, не довго думаючи, попростував до останнього сліду, присів навпочіпки й присвітив ліхтариком. — А що такого? — сказав він. — Цілком нормальний твердий слід. Вага тіла припадала більше на п'яту; якби цей чоловік ступив або стрибнув далі, вона перенеслася б на носок, розумієте? Це було б видно.

— Отже, це означає… — напруженим тоном почав пан Рибка.

— Авжеж, — спокійно відказав комісар, — це означає, що далі він уже не йшов.

— Коли так, то де ж він подівся? — гарячково вигукнув пан Рибка.

Комісар знизав плечима:

— Не знаю. Ви його в чомусь підозрюєте?

— Підозрюю? — здивувався пан Рибка. — Ні, я тільки хочу знати, де він подівся. Гляньте, ось тут він ступив останній крок, а куди ж він пішов далі, скажіть, ради бога! Адже тут більше нема жодного сліду!

— Бачу, — сухо відказав комісар. — Але що вам до того, куди він пішов? Це хтось із вашого дому? У вас хтось пропав? Ну скажіть, яке вам діло до того, де він подівся?

— Так треба ж з'ясувати! — промимрив пан Рибка. — Як ви гадаєте — може, він вернувся, ступаючи задки у власні сліди?

— Дурниця, — буркнув комісар. — Ідучи задки, людина ступає не так широко, а ноги розставляє ширше — задля рівноваги; крім того, вона не піднімає ніг, отже, поорала б сніг підборами. В ці сліди вдруге ніхто не ступав, добродію. Ви ж бачите, які вони чіткі!

— А коли він не вернувся цією дорогою, — вперто допитувався пан Рибка, — то куди він щез?