В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти щасливчик, Сен. Така ідея на краю власної загибелі!..

Рей підійшов до ніші і ледве натис кнопку, як на табло спалахнув пульсуючий напис:

«Останнє застереження. Тут знаходиться смерть».

— Смерть… — зітхнув Рей. — Ось ти нам і потрібна, голубко.

«Подумай ще раз, чи все ти зважив?» — застерегло табло.

— Все, — відповів Рей і повернув кнопку навколо своєї осі.

— Ніша Нуль-1 заблокована! — застеріг металевий голос.

— Сен?.. — гукнув Рей, не обертаючись. Біолог підійшов до пульта і повернув один з важелів.

— Увага!.. — загудів металевий голос. — Ніша Нуль-1 розблокована. Хто випускає смерть?

— Я — Рей, командир екіпажу зорельоту, — сказав Рей. — Настала критична ситуація Нуль-1. Екіпаж зорельоту добровільно іде з життя. Прошу на трьох три смерті.

— Твоє прохання, командире, приймається до виконання, — почувся короткий зумер, і все стихло.

Рей повернувся до екіпажу, тримаючи в руці пляшку вина.

— Друзі мої, — почав він аж дещо врочисто. — Наша гірка подорож наближається до фіналу. Совість у кожного з нас чиста, ми зробили все, що було у наших силах. Більше того, ми, гинучи, засіяли життя у Всесвіті. А за це годиться випити.

Рей відкрив пляшку і розлив світле вино порівну у три срібні келихи.

— Двигуни вимкнено, — доповів кібер-пілот, і враз стихло монотонне цокотіння хронометра.

— У нас уже немає часу, мусимо поспішати, — сказав Рей, і вони застигли, вражені незвичайною тишею, що запанувала в рубці. На оглядовому екрані востаннє з’явилися далекі зорі, екран згас, і чорна пітьма насунулась на нього — автоматика законсервовувала зореліт.

Одна за одною на пульті тьмяніли лампочки індикаторів, завмирали стрілки у віконцях Шкал.

На центральному табло спалахнув напис: «Двигуни вимкнено. Корабель іде по інерції. Всі блоки корабля вимикаються». І — згасло.

І тоді стало важче дихати — автомати відключили подачу кисню в рубку, система життєпостачання корабля уже була виведена з ладу.

— Що ж, друзі, — підняв Рей свій келих. — Чому бути, того не минути. Чуда вже не станеться, і нам ні на що сподіватися. Тож вип’ємо свої останні келихи танійського вина і заснемо навічно, як заснули вже раніше нас всі люди Танії.

— За життя, Рей! — вигукнув Сен, піднімаючи свій келих. — Веселіше прощайся з життям, командире. Ми гинемо, але молекули життя летять у Всесвіті. Койль, — повернувся він до астронома, — і ти посміхнися в останню мить. Адже нам випала найбільша честь — засіяти нове життя. Отож, за життя, друзі! Ми смертні, але воно — безсмертне.

— Тобі легше помирати, — раптом сказав Койль. — Ти любив жінок і вони тебе любили, а я…

— Я знав, що живу лише раз на світі білому і тому спішив жити, — і Сен мрійливо протягнув: — О, я жінок відлюбив, і вони мене теж відлюбили! А раз навіть довелося вночі з третього поверху стрибати… — Сен засміявся і залпом випив свій келих.

— За життя! — сказав Рей і теж випив. — Гарне вино, — додав він і обережно поставив келих на столик.

— Танія завжди славилась своїм вином, — сказав Сен і теж обережно поставив свій келих на столик.

— Я захмелів, — вигукнув Койль, збуджено блискаючи очима. — Вино зі смертю дуже хмільне.

І, високо піднявши руку, хряпнув келихом об підлогу.

— На щастя тим, хто коли-небудь житиме після нас!..

— Виявляється, нічого страшного й немає, — здивовано і з якимось внутрішнім полегшенням вигукнув Сен. — Я, зізнаюсь, трохи боявся смерті, але після бокала прощального вина мені всього лише захотілося спати.

— Так і мусить бути, — заспокійливо промовив Рей. — Ми просто заснемо і все.