В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А заснувши, — подумав він про те, про що не хотів говорити вголос, аби востаннє не завдати болю товаришам, яких дуже любив, — ми вже не будемо знати, навіть через мільйони літ не будемо знати, що ніколи-ніколи не прокинемось…»

На стелі рубки бликнув і став повільно гаснути плафон денного світла — автомати вже відключили енергетичні ресурси корабля.

— Час прощатися, друзі, — Рей підійшов до Сена та Койля, став між ними і обняв їх за плечі. — Нам уже належить вічність.

— Як хочеться спати, — надсилу промовив Койль. — Здається, ніби я цілий вік не спав…

Зненацька по всій рубці задзвеніли мелодійні, веселі дзвіночки, і Рей подумав, що то йому сниться, і заусміхався, бо здалося, що він на лісовій галяві зустрічає весну… Та нараз зусиллям волі напруживши пам’ять, він пригадав, що то востаннє прощально дзвенять автомати, які вимикаються із системи життєзабезпечення корабля.

— Спати… спати… — бурмотів Койль. — Вже вечір… хочеться спати.

Плафон приречено згасав, наче мерк білий день, і з усіх боків до зорелітників підступала пітьма, оточуючи їх навічно щільним колом, і тільки посередині рубки, під плафоном, де вони стояли, ще жовтіло кружало вмираючого світла.

Першим хитнувся Койль, заплющив очі і беззвучно почав опускатися на коліна. Рей і Сен зімкнули стрій, ще міцніше стисли один одному плечі. Койль опустився на коліна, якусь мить стояв так, востаннє зітхнув і впав на бік, головою в густий морок, що оточував кружало згасаючого світла.

— Моя черга, командире… — прошепотів Сен. — Як хочеться спати… Ніколи не знав, що так може хотітися спати… спа-а…

Заплющивши очі, він повільно опускався на коліна.

Рей хитнувся, але встояв.

— Як хочеться спати, — бурмотів він із заплющеними очима. — Як страшенно хочеться… хочеться спати… Так би і спав оце… спав тисячу літ…

Сен опустився на коліна, полегшено, наче він щойно спустився з крутої гори, зітхнув і ліг на бік. Він уже не чув, як між ним і Койлем упав Рей.

— Зореліт законсервовано, — монотонно пробурмотів у пітьмі кібер, але до нього вже ніхто не озвався.

Мертвий корабель з мертвим екіпажем на борту крихітною срібною краплею плив у темному зоряному небі, плив до далеких галактичних туманностей, де серед густих зоряних скупчень мільярдів планет мали бути планети людей, шлях до яких вимірювався мільйоноліттями. Але тим, хто ступив у вічність, мільйоноліття все одно що мить…

І кібер, переконавшись, що корабель вже мертвий, відключив себе від аварійного енергоблоку, згорбився, опустив голову і мертвою брилою застиг за пультом управління, йому було легше, аніж людям, адже він не знав, що таке смерть, а просто виключався із системи енергоживлення. У чорній пітьмі блимнула востаннє червона лампочка аварійного енергоблоку і згасла.

Зореліт загиблої танійської цивілізації вже належав Космосу.

А комета полетіла на далеку околицю спіральної галактики, до сузір’я Н-112, за танійським каталогом. Шоста зірка того сузір’я мала дев’ять планет. Через 500 світлових років комета долетить до системи шостої зірки, пронесеться над однією з її планет, і в теплому промінні зірки крижані відламки у хвості космічної гості розтануть, і молекули життя загиблої танійської цивілізації опустяться в молодий океан.

І будуть на планеті змінюватись пори років, і зміниться їх багато-багато, мільйоноліття прошумлять над молодою планетою, аж доки не з’являться під її голубим небом люди, і зірку свою вони назвуть Сонцем, а планету свою — Землею.

В СУЗІР’Ї ДРАКОНА

Дракон, коли я збирав матеріали про Ірину Савенко-Печеніг і, як кажуть, жив темою, навіть снився мені — така собі жахна потвора, чудовисько у вигляді крилатого вогнедишного змія, що пожирає людей і тварин…

Я завмирав з ляку, наче хлопчик-русич тих далеких княжих часів, коли під Києвом жив триголовий змій, званий на Русі то Змієм Гориничем, то Вогняним Змієм, то не менш моторошним Тугарином, що йому далекі мої прапращури посилали данину — або молодого парубка, або дівчину…

А втім, це всього лиш дитинна міфологія деяких народів світу (українського також), що її людство третього тисячоліття епохи підкорення Далекого Космосу вже й забувати почало (ставши надто техногенним та раціональним), як і ті часи, коли воно ще ходило в куценьких штаньцях і жахалося різних там драконів, чи, як у нас, зміїв.

Але сузір’я Дракона (Північна півкуля неба, неподалік Північного полюса) — це таки реальність. В Україні його видно протягом року.

Хоча, міркував я, до чого тут символіка (крилатий вогнедишний змій — іноді багатоголовий — званий Драконом?), коли це всього лише назва одного з 88 сузір’їв нашого зоряного неба. В свою чергу, сузір’я Дракона — це теж всього лише певна сукупність зірок, що містяться в певній ділянці небесної сфери, яка для зручності розпізнавання світил у нас над головою і поділена на умовні фігури, названі сузір’ями. І та ділянка, що зветься Драконом, могла б зватися й по-іншому, і нічого від того не змінилося б.

Так я думав собі, ідучи до нього, Данила Печеніга, чоловіка Ірини Савенко. Виявляється, легендарний астронавт, який, на моє переконання, вже належав історії, живий і мешкає неподалік української столиці! Отже, мені дуже пощастило, і ось-ось я на власні очі побачу самого Данила Печеніга, про якого і колись, і вже за мого часу ходило стільки легенд, байок та всіляких чуток (щоб не казати пліток), часом і чудернацьких, таких, що розібратися, де в них правда, а де людський поговір, годі було й сподіватися. Пригадую, його у свій час називали то бешкетником-галабурдником, то таким же волоцюгою, то «невихованим грубіяном» (так, ніби грубіян може бути вихованим!), то космічним гультіпакою і взагалі людиною хоч і відважною (як кажуть, лицарем без страху й докору), але надто емоційною і часом некерованою. Дехто, певно, з добрих намірів захистити астронавта пустив ясу, що то, мовляв, на нього вплинув Дракон (малося на увазі однойменне сузір’я), та ще й загадкова загибель коханої дружини додалася — тому він буцімто й зірвався з ланцюга, зіпсувавши собі кар’єру космічного першопрохідця…

Був кінець весни 2108 року, коли я вирушив у гості до всіма забутого, а колись добре знаного підкорювача Далекого Космосу. Довідкова служба Центру Міжгалактичної служби (власне, її українська філія) видала мені скупу біографію Д. І. Печеніга, де був один вельми загадковий (принаймні для мене) рядок: «У 2075 році астронавта Д. І. Печеніга під час його роботи в сузір’ї Дракона за грубе порушення Статуту Космічної Служби і нетактовну поведінку з колегами Вищою Радою Космічної Служби було дискваліфіковано й відправлено на Землю для лікування, після завершення якого він проживає в одному з передмість Києва (Україна)».

Це мене заінтригувало — що ж таке утнув невгамовний Данило Печеніг у сузір’ї Дракона, що його було не тільки дискваліфіковано (найтяжче покарання для астронавтів, що накладається за справді значне порушення статуту), а й вигнано геть з того сузір’я? Жив він останні тридцять літ, якщо бути точним, не в передмісті Києва, а кілометрів за п’ятдесят нижче столиці, на правому березі Дніпра, неподалік сіл Ново-Українки та Плютів, де за островом Трипільським починається затон для зимового відстою річкових суден Святополків Стан. Це, здається, 821 кілометр від гирла Дніпра (так річковики ведуть кілометраж). Затон отримав свою назву ще на початку XII століття — там збройним табором (станом) стояв київський князь Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, коли в спілці з іншими руськими князями вирушав у похід проти половців. Тепер на тім місці здіймається пам’ятний знак. Від того знака, радили бувальці із всюдисущого рибальського племені, треба йти прямо за течією Славути, нікуди не звертаючи, піднятися ще на один пагорб, найвищий у тих крях.

На тім белебні в твої очі впаде високе, з розлогою кроною дерево, осокір. Біля нього — маленька хатинка, майже хижка, споруджена в стилі селянських будівель XVIII сторіччя, — то і є обійстя Данила Печеніга… Він там — як рак-самітник. Але будь обережним, — застерігали доброзичливці, — щоб він тебе, бува, той… не спустив з кручі в Дніпро. А урвища там, зваж, стрімкі, довго доведеться летіти до води. Данило некерований, як незагнузданий, норовливий кінь, — яким був у космосі, таким і на землі лишився, не хоче нікого бачити й слухати, ще й ображений на увесь світ, а найперше на Дракона, який погубив його дружину…

Хатинка відлюдника й справді стояла хоч і неподалік села, та все ж осторонь. На вигляд — наче вихоплена з Музею архітектури під відкритим небом, що ото в Пироговому, на південній околиці Києва, крита кулями очерету з дніпровських плавнів, з розмальованими віконницями й жовто-червоною призьбою на причілку. А на крівлі дугою здіймалася напівсфера — як ото на обсерваторних баштах. Там у старого в маленькій горішній кімнатці (така собі мансардочка під самісіньким дахом з похилою стелею) стоїть ще вельми пристойний телескоп — астрофізичний лінзовий рефрактор. Нехмарними ночами напівсфера — теж, до речі, крита для повного ансамблю й екзотики очеретом, — за допомогою ручного приводу відходить, і з отвору висувається труба телескопа. Старий космічний вовк, казали, ясними ночами роздивляється зоряне небо, вишукуючи в Далекому Космосі ті дороги, якими він колись водив міжгалактичні лайнери.