В сузір’ї Дракона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так перед Всесвітом будемо відповідати! — вигукнув Сен. — Наші молекули при сприятливих умовах могли б дати початок новому життю.

— Сен, я думав про молекули, — Рей прямо дивився в очі товаришу і прямо, дещо аж різкувато говорив: — Ти біолог, і сам добре знаєш, що у відкритому космосі молекули не посієш. А планет, придатних для життя, ми не знайшли і вже не знайдемо. Пальне і життєві ресурси корабля вичерпуються. Це все, мій друже. Молекули життя загинуть разом з нами!

— Увага!.. Увага!.. — почулося від пульта. — Блок самозахисту фіксує концентроване скупчення невідомих хвиль навколо корабля.

— Це підкрадається до нас голуба зірка! — крикнув Рей. — Всім зайняти свої місця в аварійних кріслах. Відходимо від системи двох зірок у відкритий космос!

Ледве екіпаж зайняв місця в аварійних кріслах і кібер увімкнув навколо них систему біозахисту, як різко пролунали один за одним три сигнали: сигнал про раптове прискорення корабля, сигнал загальної аварійної тривоги і сигнал блоку біологічного самозахисту. На пульті замиготіли лампочки індикаторів, забігали на шкалах стрілки, загуділи зумери тривоги по кожному блоку корабля. Під стелею спалахнув великий червоний диск аварійного індикатора.

— Ходові двигуни не в змозі розірвати силу притягання голубої зірки! — монотонно і, як завжди, без інтонацій доповів кібер. — Корабель набирає прискорення і падає на зірку.

— Форсаж!!! — і голос Рея потонув у ревищі сирен.

Кібер устиг натиснути кнопку «Форсаж», зореліт затрясся, як у лихоманці, заскреготів метал, наче хто здирав його з корабля. Заревіли надпотужні аварійні двигуни, величезна сила їх рвонула зореліт і кинула його в космічний простір…

Навантаження в одну частку секунди стало таким, що навіть не допомогла система біозахисту, й екіпаж втратив свідомість.

Що було далі, того ніхто не пам’ятав. Коли вони отямились, зореліт тихо здригався, на передньому екрані видно було звичне темне зоряне небо, а на лівому, боковому — далекі галактичні туманності. Правий екран був вимкнений, аби рубку не засліплювало проміння двох зірок.

— Форсаж закінчено, — доповів кібер. — Ми вийшли із зони притягання голубої зірки. Форсаж тривав п’ять секунд, але забрав 97 відсотків аварійного палива. Зараз прозвучать сигнали про вихід із небезпечної зони і про закінчення аварійної ситуації.

Один за одним пролунали два сигнали відбою. Тільки після того автоматика розблокувала систему біозахисту і крісла відкрились, Рей звівся, відчуваючи у всьому тілі страшенну втому. Зі своїх крісел встали Сен і Койль.

Лунко цокотів хронометр.

— А для чого ми рятувалися? — з подивом запитав Койль. — Щоб через півгодини накласти на себе руки?

— Ми рятували зореліт, — сказав Рей, займаючи своє місце за пультом управління. — Тільки зореліт. Для чого? Відповідаю. Якщо у Всесвіті де-небудь є життя, а воно таки є в інших зоряних системах інших галактик, то хто буде знати, що колись була Танія в системі двох зірок і жили на планеті розумні істоти, які вміли сміятися і любити, вміли мислити і трудитися, ті істоти, котрі, складали і співали пісні та ростили дітей. Хто про це, питаю вас, буде знати? Знищивши зореліт, ми вчинимо найтяжчий злочин перед пам’яттю наших загиблих людей.

— Що ж ти пропонуєш, командире? — запитав Сен.

— Розігнати зореліт до напівсвітлової швидкості і, вичерпавши пальне, вимкнути двигуни, законсервувати зореліт і — накласти на себе руки. — Він помовчав, певно, ще раз зважуючи своє рішення. — Корабель мандруватиме в космосі тисячі, сотні тисяч, а можливо, й мільйони літ. А за такий час яка-небудь високорозвинена цивілізація зустріне його, розконсервує і дізнається про трагедію Танії. Так ми на мільйоноліття збережемо пам’ять про нашу цивілізацію. А це — рівнозначно подвигу.

І так було вирішено.

І Рей розганяв зореліт доти, доки вистачило пального, а тоді передав управління кіберу-пілоту. І хоча над пультом спокійно і упевнено світилося табло «Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється», пального на збільшення швидкості вже не було, як не було вже й потреби летіти далі. Залишалося тільки розблокувати нішу Нуль-1, де за сімома замками зберігалася легка і безболісна смерть для екіпажу корабля. На випадок, якщо не буде іншого виходу. А виходу уже не було.

Тільки Рей підійшов до ніші Нуль-1, як на пульті управління почувся тривожний сигнал локатора, і тієї ж миті кібер монотонно забурмотів:

— Головний лазер засік невідомий об’єкт, що йде на зближення з нами. Лазер засік невідо…

Одним стрибком — легким і рвучким, як для його віку, — Рей опинився біля пульта. На чорному екрані локатора засвітилася ледь видима крапка. Крихітна, як макове зерня, вона то розпливалася, то знову збиралася у фокус. За спиною Рея стояли Сен та Койль і, стримуючи дихання, до болю в очах вдивлялися у те світле макове зерня на чорному полі екрана. І кожний подумав в ту мить одне й те ж: невже то корабель братів по розуму?

— Об’єкт знаходиться на межі видимості, — лунало металеве звучання. — Наш курс через сорок сім хвилин пересічеться з курсом невідомого об’єкта.

— Він бачить нас на своїх екранах, — і Рей крикнув: — Сигнал?!!

На пульті спалахнуло кілька голубих лампочок, і в морок космосу на мільйони і мільйони кілометрів полетів сигнал.

Минула хвилина, друга, третя…

Всі напружено чекали.

Кожна хвилина кидала корабель вперед на мільйон кілометрів, система корабельного бачення працювала на повну силу, але невідомий об’єкт все ще залишався на межі видимості і ярів на екрані маковим зерням.

— Об’єкт на сигнали не відповідає, — порушив мовчанку кібер. — За інструкцією я маю подбати про захист корабля.

— Почекай, — спинив його Рей. — Увімкни і знову вимкни лазерний промінь. Повтори це шість разів з інтервалами у три секунди.