Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли помирають масивні зірки, їхні ядра можуть стати нейтронними зірками — найменші й найщільніші зорі з відомих на сьогодні. Утворюються вони під дією грандіозних сил, що змушують протони перетворюватися в нейтрони. Деякі зірки на цьому не зупиняються, а стискуються й далі. І — зникають. В дивовижно щільній точці. Така точка називається сингулярністю, а сингулярність на думку вчених має безконечну щільність.

Отож, згідно моделі Великого Вибуху, Всесвіт спочатку був точкою безмежно малого об’єму, що мала безмежно велику щільність і температуру.

Про такий стан науці абсолютно нічого не відомо, а всі розрахунки аби передати, що таке точка, заводять в тупик. Спроба навіть найвидатніших вчених описати початковий стан Всесвіту зарані приречена на невдачу.

Нобелівський лауреат С. Вайнберг якось зізнавався: «На жаль, я не можу почати свій фільм (кольоровий, документальний про Великий Вибух — В. Ч.) з нульової точки відліку, коли часу ще не було, а температура була безмежно велика».

Справді, як все це передати на екрані засобами документального кіно? Хіба що комп’ютерною графікою, яка й не на таке здатна.

Ніхто не знає, які закони діють в точці сингулярності чи поруч з нею, а тому ніхто не може дати їй характеристику. (Деякі математики вважають що в сингулярності знаходиться так звана червоточина, перехід із чорної дірки в інший Всесвіт). Стан сингулярності не піддається математичному описові і це одне з уразливих місць згадуваної теорії. А тому дехто навіть вважає її такою, що не відбулася. І все тому, що «сам момент початку творення походження Всесвіту не піддається фізичному описові, а тому має вигляд доволі підозрілий…»

Гм-гм… Завжди легше не вірити в те, що не можеш збагнути.

— Уявимо, добродії і добродійки, що хтось з вас був свідком Великого Вибуху — що б він тоді побачив?

Це якось один відомий астроном так, у своєму звичному екстравагантному стилі на одній із своїх лекцій запитав слухачів.

В залі, пригадую, засовались. Перешіптувалися. Ніхто не зважувався подати голос. Аж зрештою, як пауза затягнулася, хтось таки озвався:

— Ні… пітьму. А потім… потім сліпучий спалах — як стався вибух.

— Так, так, спершу пітьму, — підхопив астроном. — Він би побачив — хоча пітьму побачити неможливо, парадокс, — саме пітьму. Чорнющу і непроникливу. Абсолютну пітьму, адже до вибуху ще не було світла — жодного фотона! Тільки вічна пітьма. А вже коли прогримів вибух — то й спалахнуло вогнем. І тоді вперше з’явилося біле світло… Отож, гіпотетичний глядач такої події побачив би раптовий спалах світла, якого до того ніде не водилося. Наш уявний спостерігач в першу мить би зажмурився і розгубився: що це таке? Але ж як видно враз стало! Уявляєте — перше світло у вічній до того пітьмі. Та це ж… Чудо із чудес! Хоча… — астроном зітхнув, — гіпотетичного спостерігача тоді не могло бути. І не тому, що людей тоді не було, що теж вірно, а й тому, що не було тоді й самого простору. В жоден бік. Куди б не поткнувся — всюди не було нічого. Навіть не порожнеча була, а — НІЩО. Була одна точка і в ній все й зійшлося. Де тоді був простір? Хто вам про це скаже, як ніхто про це нічого не відає…

І варився у тій точці майбутній світ — як у казані. А потім вибухнув… Питання ж про те, що було раніше точки (сингулярності) стає безглуздим, адже самого поняття «раніше» в цій точці не існувало. Ніколи не існувало. Коли час конечний і ніякого далекого минулого немає, нема початку, то немає і якогось там «краю».

І в тій точці щось вибухнуло…

Якщо теорію Великого Вибуху вперше запропонував бельгійський астроном і священик Жорж Леметр у 1927 році, то саме словосполучення «Великий Вибух» було вперше використано британським астрономом Фредом Хойлом в радіопрограмі.

Жорж Леметр (1894-1966), бельгійський астроном і математик. (У 1922 році був висвячений в сан священика, за основним фахом — інженер). Глибоко релігійна людина. Але релігійність не заважала йому займатися наукою. Професор астрофізики. Член Папської Григоріанської академії у Ватикані, з 1960 року її президент.

Леметр відомий перш за все, як творець теорії Всесвіту, що розширюється. Вчений сформулював її у 1927 році, ознайомившись під час перебування у США з дослідженнями Е. Хаббла та Х. Шеплі про червоне зміщення ліній у спектрах галактик і витлумачив спектроскопічне розбігання галактик, що спостерігається, як свідчення розширення Всесвіту. Крім того він теоретично обґрунтував закон Хаббла про пропорційність між променевими швидкостями галактик і відстанями до них, заклавши тим самим основи сучасної фізичної космології. Леметр вперше висловив передбачення про дуже високу температуру матерії на перших етапах розширення і про збереження якихось слідів цієї ранньої епохи нинішнього Всесвіту. Серед інших проблем, що його цікавили — фізична природа сингулярності (гіпотеза «початкового» атома), утворення галактик. В якості основного механізму формування галактик із однорідного середовища, що розширюється, він розглядав гравітаційну нестійкість, що виникала на відносно пізній стадії розширення. Нагороджений медаллю Еддінгтона Лондонського королівського товариства.

Помер Жорж Леметр 20 червня 1966 року.

Астрофізик, письменник, драматург, адміністратор, автор багатьох книг і статей, відомий вчений — все це Фред Хойл. Рік народження — 1915, графство Йоркшір, Англія. З десяти років зацікавився зорями і почав вивчати небо. Після навчання в коледжі (Кембридж), в 1939 році закінчив університет по математиці. Досить швидко став ведучим теоретиком: він створив теорію гравітаційної фрагментації розрідженої речовини, що пояснювала народження зірок, планет, галактик, розробив різні теорії багатьох процесів, що відбуваються в зірках. Для астрофізики кожна з його праць була піонерською і дуже важливою. (Недарма ж його в 1997 році нагородили премією Крефорда «За піонерський вклад в дослідження зоряної еволюції і ядерних процесів у зірках»).

З 1958 року Хойл — професор Кембриджського університету, з 1969 року — професор Королівського інституту Великобританії, потім — почесний професор Манчестерського і Кардіффського університетів. У 1957 році Хойла обирають членом Лондонського королівського товариства (він був його віце— президентом).

В 1972 році висвячений в рицарі. Помер у 2001 році в Борнмуті, на півдні Англії, де останні роки жив з дружиною у висотному багатоквартирному будинку. Залишив після себе не лише десятки цікавих книг і сотні статей, але й численних дітей та онуків — був, кажуть, влюбливим.

В передмові до книги Ф. Хойла «Галактики, ядра і квазари» відомий фізик Д. А. Франк— Каменецький пише: «Автор цієї книги — один із найвідоміших представників сучасної астрофізики, зачинатель багатьох її напрямків. Він виділяється сміливістю і оригінальністю мислення. Вся його наукова діяльність — це блискучий феєрверк сміливих ідей. Хай вони не завжди надійно входять в науку, але у всякому разі, вони завжди сприяють її прогресу, викликають гостру дискусію, а в боротьбі думок, як відомо, народжується істина».

Це він, Фред Хойл виголосив на віки:

«Розширення Всесвіту відбувається, але початку в нього не було. Воно відбувається вічно».

Він любив зоряне небо і жінок.

Там і там завжди встигав, живучи і для науки, і для власного задоволення.

Щасливець!

Хоча, якщо вже бути об’єктивним (та заодно й відновити справедливість) першим Великий Вибух передбачив… письменник, далекий— предалекий від астрономії і взагалі, від науки. Можна б сказати, дилетант. Але зоряне небо він любив і його ніколи не полишала думка: а для чого світять зорі? І хто їх засвітив?

Едгар Алан По (1809-1849) мало прожив, горьованим і мученицьким було його земне життя, недовге і страдницьке. Але це він, Едгар По — один із засновників американського гостросюжетного оповідання, попередник наукової фантастики. Та й хто не знає його шедеврів «Золотий жук» чи, скажімо, «Вбивство на вулиці Морг» — від цих оповідань бере свій початок детективна література.

За рік до смерті, у видавництві «Уайлі енд Патізм» вийшла космогонічна поема у прозі Едгара По «Евріка». Тиражем усього лише 500 примірників, що їх видавець так і не зміг продати. Геть не комерційна, можна б сказати, невдала річ — з художнього боку, на яку ніхто тоді й уваги не звернув. (Хіба що пара критиків зауважила: автор надто захопився релігійно— філософськими ідеями на шкоду художності й цікавості поеми, що він взагалі — в полоні містики). А втім, не звертають і нині уваги. А жаль.