Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ме-етео-ори-ити??. — повторила вона по складах явно незнайоме їй слово. — А що це таке… ме-ме…

— Метеорити? — я залився чи не соловейком (до чого ж я любив у дитинстві розповідати!). — А це… Так називаються тіла космічного походження. Ну, те, яке долетіло до Землі, не встигнувши згоріти… Чи випаруватися в атмосфері…

— Яке… тіло? — вкрай була вражена Параска. — Людське чи що?

— Та ні, залізне. Чи — залізо— кам’яне. Або й кам’яне. А тілом вчені називають матерію, речовину чи й окремі предмети у космосі. Метеорити ж, як я сказав, залізні, або кам’яні…

Я ще щось хотів було додати, як Параска (Боже мій, у неї від холоду личко й геть посиніло) недовірливо блиснувши на мене оченятами, що теж, здається, були змерзлими, обурено вигукнула:

— Каміння з неба???

— А звідки ж взятися метеоритам, як не з неба? — в свою чергу подивувався я. — Вони літають в небі мільйони років, поки не впадуть на нашу планету. Чи, можливо, на якусь іншу.

— Ка-аміння в небі??? — не слухаючи мене, вигукувала дівчина. — Що ти вигадуєш?.. Каміння з неба не може падати, бо як воно там втримається?.. Хіба як хто його кине вгору, тоді воно підлетить, але відразу ж і впаде… А там… У небі не може бути каміння. Каміння не птахи, як воно там може триматися? Не бреши!

Отакої! Я раптом ще й брехуном став.

Рятуючи свою репутацію (а заодно і науки теж), я заходився було розповідати про небесні тіла (в тім числі й про метеорити та про їхнє «життя» в космосі і про ті закони, за якими вони літають), як Параска кинула (чомусь з роздратуванням):

— Не мели дурниць! Каміння в небі не може бути! Тому й не може воно падати з неба! Каміння є лише на землі!

І замелькала босими ногами — побігла завертати свою єдину годувальницю її численного сімейства, яка — от вреднюща! — знову гайнула в чийсь город!..

А втім (це я вже сьогодні кажу так, рятуючи репутацію дівчини з мого дитинства на ймення Параска) чому тут дивуватися? Свого часу — до ХVIII століття навіть астрономи — тодішні — скептично відносилися до повідомлень про падіння з неба каміння.

Повірили в каміння, що падає з неба лише у 1803 році, коли з’явилося повідомлення про перше знайдене каміння, що впало з неба. А до того падаючі зорі називали вогняними зміями. А щодо метеоритів, себто каміння, то… Року 1772-го Паризька академія наук винесла такий вердикт: «Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому різні чутки про нього, що воно звідти падає, явно брехливі». Це постановили французькі академіки у 1772 році, то які претензії до сільської дівчини Параски року

1947-го з глухого села?..

Гай-гай, то був далекий — вже далекий! — 1947 рік, рік злигоднів і нестатків (а втім, повоєнні роки в селі всі такими були). Той рік, — як і попередні й наступні, — був нужденним і ми, діти, чи не пухли з голоду. (Все, що селяни мали, забирала тоді влада у фонд сплати податків! Народна, між іншим, влада! Принаймні, так вона сама себе величала— титулувала!). Пізня сльотава осінь, холодна, надокучлива мжичка. І ми, діти, пасучи корови, тулилися до стіни моєї хати, піднімаючи то одну, то другу ногу, аби хоч якось їх відігріти, а я розповідаю про Всесвіт та його загадки. Хлопці слухають мене із захопленням, а Параска, теж боса, закоцюбла і як і всі ми, голодна, шморгаючи мокрим носиком, вигукує:

— Каміння з неба??? Що ти мелеш??? Та не повірю ніколи, щоби з неба падало якесь там каміння?!!

І я, дивлячись на посиніле дівча (сам посинілий), яке до того зроду— віку не чуло анічого про Всесвіт, дав собі чи не клятву: як виросту та добре вивчуся, то неодмінно напишу книгу про Всесвіт!

Клятву дав з упевненістю школяра, який до того ще не те що книгу, рядка не написав (тільки розказував про все у світі), але який тоді мріяв (мабуть, начитавшись чужих книжок) неодмінно писати й собі книги. Які я так любив і без яких я вже тоді не міг жити. Це я пізніше прочитаю про те, як рядовий 3-ї роти 5-го батальйону Тарас Шевченко, якому царським повелінням було «якнайсуворіше» заборонено писати й малювати, — благатиме з Орської фортеці друзів надсилати йому книги — як він писав, «один рятунок од здеревіння — книги». Для мене тоді — та й усе життя — книги були і є рятунком од здеревіння!

Про що писатиму, я тоді ще не знав, але вірив, що неодмінно писатиму…

Себто стану літератором.

… Звідтоді минуло 60 років (коли вони встигли набігти — це інше питання, як казала одна жінка у дев’яносто літ: і не жила здається, а тільки у вікно подивилася), я став літератором, написав і видав 50 книг — повісті, оповідання, романи історичні, детективні, фантастичні і серед них книга есе про Скіфію), дожив до семидесяти літ, але обіцяну книгу про Всесвіт так і не написав.

Виконуючи дитячу свою клятву, дану собі холодної осені 1947 року (я не знаю, як склалися долі моїх однолітків і самої Параски — чи хоч живі вони?), пишу про Сонячну систему, про нашу Землю і наше небо, про зорі й галактики, і взагалі, про загадки Всесвіту.

Та ще про Великий Вибух…

Про ту точку (сингулярність), яка вибухнула, породивши Всесвіт…

Давним-давно…

Так, чи не казковим зачином починається і наша повість.

Тож і хочеться отут — в дусі казок, — додати: жили— були…

Але тоді НІХТО ЩЕ НЕ ЖИВ І НІЧОГО ЩЕ НЕ БУЛО…

Отже, се діялось давним-давно — так давно, що й збагнути не сила. (Якщо бути точним, терміну «давно» тоді ще не існувало, як не існувало й самої давнини). Отож, ще раз повторимо: се діялось тоді, як Всесвіту ще не було. Принаймні, в такому вигляді і стані, у якому ми сьогодні його знаємо. (Чи — гадаємо, що знаємо). А втім, не було його і в будь-якому іншому вигляді. ЙОГО ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО. Аніякого! Хочте вірте, хочете перевірте! Не було того Всесвіту безмежного, що оточує нас з нашою планетою Земля. А втім, ні нас, ні самої нашої планети Земля, ні Сонця вгорі, ні самого неба тоді теж, ясна річ, ще не було. Не простирався й безберегий Космос. З усім його безконечним різноманіттям окремих тіл, їхніх систем та інших космічних утворень, що виникли і виникають в процесі руху матерії[1]; не світилися зоряні скупчення, як і самі зірки, не було галактик та їхніх скупчень, яким несть числа і до яких світло йде сотні мільйонів, навіть мільярди світлових років[2]; не було галактичних туманностей, радіогалактик і загадкових квазарів, не було великих червоних чи темних плям, голубих гігантів; не було гравітації (тяжіння), інфрачервоних і ультрафіолетових випромінювань, різних туманностей, червоного зміщення, метеоритів і метеорів; не було радіохвиль, розширення Всесвіту, наднових зірок; не було, зрештою, й самої плазми, що є головним станом речовини; не було чорних дір, нейтронних зірок, не було ні білих, ні коричневих, ні жовтих карликів, не було червоних гігантів, не було комет, астероїдів, планет і планетарних туманностей, пульсарів, темної незнаної нам досі матерії; не було аніякої речовини, аніякого руху, не було самого просторово-часового розподілу…

[1] Матерія є об’єктивною реальністю, що існує поза людською свідомістю і незалежно од неї. «Одне лиш вічне без початку й кінця. Жива і сильна — се є матерія» — І. Франко. Та матерія, що є основою Всесвіту з її безперервним рухом. Те, з чого складаються тіла в природі; речовина. Як не було й вуглецю та водню з азотом, що утворюють живу матерію. Нині існуючий матеріальний світ — матерія, що рухається, — уявляється нам у двох основних формах — речовина і світло.

[2] У 1675 році астроном Рьомер вперше визначив швидкість світла — 300 000 км/с. Світловий рік — рік, протягом якого світло летить зі швидкістю 300 000 км/с. Світлова секунда — це відстань, яку долає світло за одну секунду — 300 000 км. Світлова хвилина — 18 млн. км., світлова година — більше 1 мільярда км. Світловий рік — приблизно 9,2 трильйонів км. Від Сонця до Землі світло йде лише 8 хвилин.