Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Валентин Чемерис

ФЕНОМЕН ФЕНІКСА

Роман-есе

Фантастичні повісті, оповідання

^©_{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

ФЕНОМЕН ФЕНІКСА

Роман-есе

про Великий Вибух

ЧЕРВОНЕ ЗМІЩЕННЯ

ХОЛОДНА ОСІНЬ 1947-го

ЯК ПОЧАЛАСЯ ЦЯ КНИГА

… Так, так, це був, здається, 1947 рік, далекий вже, предалекий — як пишуться ці рядки.

Минав третій рік, як затихли залпи Другої світової війни і шостий, як моє рідне село Заїчинці, що на Полтавщині, було звільнене від німецько— фашистської окупації. Відступаючи у вересні 1943 року, окупанти дощенту спалили мою малу батьківщину — вціліли тільки лічені хати і за п’ять років, що минули звідтоді — з них чотири ще воєнні — село на той час так повністю ще й не відбудувалося. Всюди вдовами і взагалі жінками, на яких тоді й тримався колгосп, сяк-так зведені хижки, халупки тощо.

Ще тривала повоєнна розруха, лютував голод, була бідність — жахливі, просто неймовірні нестатки, особливо в сім’ях полеглих фронтовиків. Де вже було зводити добротні хати!

Отож, був, здається, 1947 рік, пізня осінь.

Я тоді ходив до п’ятого чи шостого класу Заїчинської середньої школи (двоповерхова кам’яна школа дивом уціліла, як фашисти нищили село). Уціліла й шкільна бібліотека — щоправда, маленька і вся вона вміщувалася в одній куценькій кімнаті, в закапелку першого поверху. Її активним читачем я став з вересня 1943 року, як на другий день по звільненню села, перший раз пішов у перший клас. Книги я не читав, а — ковтав (навіть на деяку шкоду шкільній програмі), беручи за раз чи не по десятку книжечок, то, й завжди ходив з книгою в пазусі під сорочкою, використовуючи будь-яку можливість прилучитися до друкованої мудрості — читав ледь чи не на ходу. Навіть як кудись ішов вулицею. Про мене бувало казали (але якось… м-м… лагідно): пішов Валько самашедший… Чому «самашедший»? Та тому, що з-за книг я й світу білого не бачив і рідко виходив на гулянки, які так люблять діти й охоче на них збираються, забуваючи й за уроки. Я ж на гулянках заощаджував час для читання, що було для мене рівнозначно відкриттю світу білого.

Років за два чи три я перечитав — хоч вона потроху й поповнювалася новими виданнями, — чи не всю шкільну бібліотеку, а тому записався ще й у сільську. Там я був єдиним школярем, який користувався послугами «дорослої» бібліотеки і там мені теж видавали по кілька книг за раз. Між іншим, я ходив у її активістах і навіть був книгоношею — мав закріпленого за мною старого діда, який любив читати «про війну», але не мав уже здоров’я — негодящі ноги, — ходити в бібліотеку. Я носив йому книги додому, дід Улас (по сільському — Олас) вельми мені за те дякував і завжди виглядав, аби я забрав у нього прочитану книгу та приніс нову. Отож, я був у селі чи не єдиним і серед школярів, і серед дорослих, хто найбільше читав і мав звання кращого читача обох бібліотек села Заїчинці! А вже тому, що я найбільше читав, усім цікавився і до всього дошукувався власним розумом та буйною фантазією, я, зрозуміло, і знав більше за всіх — не тільки серед школярів, а й серед дорослих, яким за щоденною сільською роботою не було коли й книгу розкрити. Навіть вчителі, і ті, знаючи мою неабияку начитаність і добру пам’ять, поводились зі мною обережно, намагаючись не вступати зі мною в дискусії, якщо такі виникали, аби випадково не сплохувати. Та ще в присутності учнів — знав я багато, був затятим сперечальником і за те, що я знав і в чому був впевнений, ладен був життя покласти, аби довести своє. Брав я в обох бібліотеках все підряд, — проковтуючи книгу за книгою — дитячу й «дорослу» літературу, плюс періодику. Найбільше читав художню літературу, книги на теми історії, науки, особливо ж любив астрономію. І взагалі, все про Всесвіт та його «господарство».

Пам’ять у мене, як уже мовилося, була добра, я легко тримав в голові сотні фактів. Мої однолітки знали, що я все… знаю, начитаний аж— аж, тож коли в дитинстві збиралися на вигоні чи деінде в затишку (особливо в негоду на бригадному дворі чи й у когось під стріхою хати), то часто просили «розказати що-небудь цікаве». Двічі мене не треба було просити, я охоче розказував усяку всячину і мене слухали з розкритими ротами. (Я, правда, дивувався, друзі мої й самі те могли знати, досить лише брати в бібліотеці книги й читати, але вони чомусь не брали — чи майже не брали і читали рідко). А за мою любов до астрономії мене прозвали «небознавцем» (це за те, що я «все знав про небо»). Всі ж інші звали лише те, що було очевидне: небо над головою, а в ньому сонце та місяць і зорі — та й усе.

І того разу, про який я оце й веду мову, я теж дивував своїх друзів загадками й таємницями Всесвіту.

Отож, був 1947-й рік, пізня, безпросвітна (золота, з бабиним літом, вже відшуміла— відзолотилася) осінь. Тепла вже не було, хоч бліде, неяскраве і нежарке сонечко ще іноді вигулькувало в ополонці свинцево-сірого хмаровиння, що, набрякле, низько неслося над селом зрання й до вечора.

Чим вечір кінчався — холодною мжичкою, — тим і ранок починався.

Так ось, пригадується, була неділя і ми пасли на вигоні корівок. Наша хата стояла крайньою до вигону (пізніше на тім вигоні буде посаджено парк), не мала (ми з матір’ю-удовою були в селі чи не найбідніші, навіть серед бідних) ніякої огорожі, тож малі пастухи прибігали «грітися» під хату — під її стінами ховалися од вітру та мжички-мокви.

Незважаючи на пізню осінь, всі були босими (берегли єдину взувачку свою для школи, щоб найдовше стачило, бо ж нове батьки не мали за що придбати), тож у всіх були набряклі посинілі ноги. Земля вже була холодною, але ми — загартовані, звиклі до всього, а тому не простуджувалися, хоча босяка бігали чи не до першого снігу.

На голові од мокви вивернутий мішок — так, щоб утворився ріг, званий гузирем. Він заміняв нам і головний убір, і парасолю. Заодно мішок захищав і спину, бо вдяганки були на нас благенькі, якісь затрапезні піджачки, а в кого й самі сорочечки…

А ось босі ноги діти було ніде — доводилося ними місити холоднючу, вже чи не студену грязюку. Тож у затишку під стіною хати де було сухо, ховаючись під стріху од мжички, ми й відходили. Ноги «відігрівали» тим, що по черзі, зігнувши в коліні, піднімали їх до попки. Доки вона там відігрівалася од власного тепла тіла, стояли на одній, притулившись для рівноваги спиною до стіни. Потім ноги міняли: на «відігрітій» стояли, а холодну піднімали й притуляли до тіла.

Але тільки відігрієш їх, як доводиться знову з-під затишної стіни зі стріхою чалапкати холодною грязюкою — бігти завертати корови, які, не знаходячи достатнього наїдку на вже випасеному і стоптаному вигоні, намагалися податися у шкоду — в чий— небудь ближній город, де ще стояла кукурудза і зеленіла гичка буряків…

Всі пасли своїх корів і тільки я — сусідську. По тій причині, що своєї ми з матір’ю не тримали. І придбати її було ні за що, і втримати — одного сіна на зиму треба стільки накосити, а мати зранку й до вечора в полі, а я — малий, що з мене візьмеш, — не було ніякої змоги.

Сусіди були заможнішими від нас з матір’ю (господар повернувся з війни і працював бригадиром у колгоспі, а це була тоді «хлібна» посада). Тож іноді влітку та восени чи й по весні, у вихідні, як я був вільний од школи, сусідка наймала мене в пастухи. Розплачувалася в основному дріб’язком, то й пас я, пригадую, чи не за так її корівку. За той день, про який розповідаю, коли я добряче побігав і попогибів на холоді за її молочницею, господарка тицьнула мені два вареники. Отакунькі (хоч зазвичай вареники сільські люди ліплять великі). Холодні і вже задубілі, позавчорашні, але вони були з сиром — незнана дивина і розкіш для мене, завше голодного, і я давився ними жадібно — такої смакоти, як вареник із сиром з-за клятої бідності я ніколи не знав. Та й де мати могла дістати сиру, як ми не тримали корови.

Так ось… Довгий день, сльота, у всіх задубілі од холоду ноги, тож аби вбити час, хлопці, — як ми «відігрівалися» під стіною та стріхою нашої хати, — прохали мене розказати «що-небудь цікаве».

Я й розказував, тулячись спиною до стіни своєї хати і стоячи, як лелека, на одній нозі (наша хата належала до тих кількох осель, яких німці, відступаючи, чомусь не спалили), а другу, зігнуту в коліні й відведену назад, тримав біля попки, намагаючись її там відігріти…

І розказував, розказував, час од часу присьорбуючи носом — з нього на холоді вже текло.

А коли комусь треба було бігти завертати з шкоди «вредну» корову, той благально прохав мене: «Почекай, не розказуй, поки я заверну…»

Нас, пастухів, крім мене було четверо чи п’ятеро. Та ще сусідська дівчина. Звали її Параска, вона була трохи старшою за нас, з бідної багатодітної родини, де чи не щоліта з’являлося нове дитинча й часто мерло, не протримавшись і року в цьому світі. Вона теж була боса, з посинілими ногами, з мішком на голові, поверх благенької хустки.

Я вів мову про Всесвіт та його загадки — а їх у нього! За вік не перекажеш! Тим більше, я стільки начитався про космос. Пригадую, саме розповідав про метеорити… Як тут, завернувши корову, Параска, шморгаючи синім носиком, рукавом утираючи зарошене мжичкою личко, повернулася під стріху, звично спиною підперла для рівноваги стіну, підігнула одну ногу, сунула її кудись собі під благеньку спідниченьку, намагаючись її там відігріти, перед черговим кидком у мокву — завертати корову. Сонце — холодне, як і увесь навколишній світ, лише іноді зрідка пробивалося на якусь часинку з-за набряклих хмар і тепла від нього не було ніякого…

А повернувшись, дівчина й прислухалася до моєї розповіді.