Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось одне з найнезвичніших і не пояснюваних явищ XX століття на цю тему.

16 червня 1957 року мадам Мірен Жене, мешканка провансальського містечка Арля, що у Франції, яка працювала нянькою по найму, взяла коляску з немовлям і пішла на традиційну прогулянку в парк, у якому гуляла чи не щоденно. Того дня була чудова сонячна погода, світла і ясна. Нянька присіла на лавку в тіні великого дерева — припікало червневе сонце. Немовля мирно спало в колясці. Все було добре, все було, як і звичайно.

І раптом (всі незвичайні події завжди починаються раптово, зненацька) білий світ згас. Разом із сонцем, що до того навіть у тіні під деревом доймало своїм теплом. Світ білий згас так же несподівано, як буває лише тоді, коли вночі вимикають світло. І це не було для мадам Жене ефектом сонячного удару, коли різко темніє в очах. Не було це й результатом якогось захворювання — мадам Жене не скаржилась на здоров’я. Як раптом погас білий день вона зберігала повну і ясну свідомість. Добре пам’ятала всі деталі того стану, у якому вона тоді опинилася.

Проснувшись, голосно заплакала дитина. Нянька навпомацки відшукала коляску в пітьмі, що ні з того, ні з сього так зненацька огорнула білий світ, схопила дитину на руки й притисла її до себе, боячися й поворухнутися. Мала таке відчуття, наче опинилася в безодні — чорній, наповненій густою пітьмою, могильним мороком, і ніяк не могла збагнути що ж сталося мить тому в міському парку? Раптово зникли всі звуки (в тім числі й шум вулиці), пахощі квітів, голоси птахів…

Навколо була глуха, непрониклива і від того страшна пітьма. Ані крихти світла! Ані якогось звуку! І це у місті! Ані іскринки чи бодай ледь видимого обрису чогось з оточуючого світу, як то буває темної ночі. Де верх, де низ, де ліво, де право мадам Жене, дезорганізована пітьмою, не могла збагнути. Якась кромішня, єгипетська пітьма!

Такого жаху, що охопив її в тій могильній пітьмі, бідна жінка ніколи не відчувала в своєму житті. Навколо неї була не просто пітьма, а — АБСОЛЮТНА ПІТЬМА! Безвідносна, узята поза зв’язком, без порівняння з чим-небудь, безумовна, цілковита, повна, необмежена… (В науці абсолютна пітьма, це — абсолютно чорне тіло, таке тіло, яке при будь-якій температурі цілком поглинає проміння всіх довжин електромагнітних хвиль, себто таке, що поглинає світло. Вважається, що такого тіла в природі немає. Мається на увазі світ землі, світ неба, в глибинах Всесвіту воно вочевидь є).

Отож, абсолютна чорнота оточила мадам Жене з дитиною, притисненою до грудей, і навколишній світ та чорнота цілком поглинула. Це був врешті-решт, кінець світу — не інакше! Принаймні, він таким мав бути, подумала злякана жінка. Власне, та абсолютна пітьма, що була колись до виникнення світу білого і буде, якщо коли надійде йому край.

Як здалося переляканій жінці так тривало щось із чверть години. Не більше.

А потім пітьма зникла. Так же несподівано, як і з’явилася.

І тут виявилося, що чомусь вже настав вечір (хоч мав бути лише полудень), швидко сутеніло — у парку вже засвічувалися ліхтарі. Чомусь було холодно, хоч ще чверть години тому жінка ховалася від спеки в тіні дерева. Дув пронизливий вітер.

На бульварі ще прогулювалися люди, але дивно — чомусь всі тепло зодягнені, і коли вони встигли поперевдягатися, як усе тривало не більше чверті години? Мадам Жене відчула, що змерзла. Чи не стрімголов кинулась з парку до будинку своїх наймачів — добре, що він був неподалік. Батьки немовляти зустріли її переполошені й заплакані. І тут виявилося неймовірне. Просто незбагненне: мадам Жене з дитиною була відсутня аж… Аж три дні! Цілих— цілих три дні. Сімдесят дві години! Отакої! Час од часу не легше! Виявляється, всі ці три дні відсутності няньку з дитиною шукало чи не все місто. Шукала поліція, шукали численні добровольці. А парк оглянули чи не по дюйму, але ніяких слідів няньки з дитиною не знайшли. Батьки дитини не знали що й думати. І так тривало три дні. Цілих, цілих три дні! Сімдесят дві години, коли мадам Жене встигла побути в негаданій темноті не більше, як чверть години!

В жандармерії мадам Жене прискіпливо допитали: чим вона може пояснити свою триденну відсутність з чужою дитиною? Де вона була аж цілих— цілих три дні? Сімдесят дві години!

Мадам Жене якось оговтавшись, змогла членороздільно розповісти лише про СТРАШНУ ПІТЬМУ, що її і парк і вочевидь увесь білий світ негадано накрила. Але темрява тривала, на щастя, не більше чверті години — які три дні?

А виявилось, що таки три дні.

Гадали спеціалісти і так і сяк, але й досі вони нічого певного не можуть сказати про той випадок і хоч якось його пояснити. Ясно було — та й нині теж, — тільки одне: нянька з дитиною цілих три дні, що їй здалися чвертю години, була невідомо де. Виходить, що в абсолютній пітьмі, яка невідомо де взялася і яку ніхто крім неї не спостерігав… То виходить, абсолютна — чи яка там? — пітьма трималася в парку цілих три доби? У це ніхто не хотів вірити, але виходило, що так і було насправді.

Варто сказати, що таких випадків несподіваної появи абсолютної, непроникливої пітьми вже задокументовано кілька. Траплялися вони й до випадку з мадам Жене.

Так, наприклад, 7 березня 1911 року близько 16 годин містечко Луїсвілл (США, штат Кентуккі) теж «пірнуло» на дно абсолютно непроникливої пітьми, що протрималася там три години. Тоді в місті — в усьому місті з його інфраструктурою — не було жодної світлої цятки. Тисячі свідків описали це моторошне явище, гідне хіба що пера Данте, як він описував пекло. Жаль, що не можна було сфотографувати пітьму. І той факт теж досі лишився нерозгаданим.

Подібна пітьма якось накрила у 1904 році станцію метро в лондонському районі Уїмблдон, викликавши переполох не лише серед пасажирів, а й серед персоналу метрополітену.

Згодом на місці пригоди був проведений науковий експеримент. Але попри всі зусилля не вдалося змоделювати точно таку ж пітьму — учасники експерименту могли розпізнавати в мороці неясні силуети людей і предметів, бачили один одного — як і поїзд, що рухався в пітьмі. Тоді ж як та пітьма, що окутала Уїмблдон була АБСОЛЮТНИМ МОРОКОМ, у якому не видно було нічого. Жодного світлого промінчика, жодної іскорки чи неясного обрису — хоч в око стрель! Наче станцію з пасажирами залили чорною тушшю. Всі хто писав про це феноменальне, моторошне явище абсолютної пітьми, сходяться в одному:

«Відповіді на питання про природу цієї несподівано виниклої пітьми досі немає. Є такі, що стверджують. Думки різні: що це — справа рук сатани. Або навпаки — знак Божий. Існує і більш раціональна версія, але наука досі не в змозі пояснити цей загадковий феномен. Може бути, що ми маємо справу з порушенням цільності простору. Або з якоюсь взаємопроникливістю різних вимірів. А, може, цей феномен пов’язаний з коливанням електромагнітного поля Землі, коли видима частина спектра несподівано з якоїсь причини змінює частоту коливання і переходить в стан, який не в змозі зареєструвати людські органи почуттів. Хто знає?» — 3б. «100 великих таємниць».

Одне можна сказати (чи припустити з деякою часткою вірогідності): до появи Всесвіту була (але — де? Цього ніхто не знає) ось така абсолютна пітьма, коли не існувало жодного промінчика світла. Коли й самого світла ще не було в природі.

І такою вона буде, якщо у Всесвіті згаснуть всі сонця, зоряні сузір’я, галактики і взагалі, зникне випромінювання енергії. Ось тоді й з’явиться АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Чорне НІЩО. Це й буде кінцем світу. (Щоправда, із зникненням живих істот з їхніми органами зору цю пітьму нікому буде й сприймати).

І такий стан світу був до того, як з’явилося світло.

З давніх і вічних антагоністів — світло й пітьма — найважливішим і найвирішальнішим для створення світу є світло — основа основ не лише життя, а й самого існування Всесвіту.

І це світло може через п’ять мільярдів років зникнути.

І відразу ж тоді з’явиться…

Так, так, кінець світу. В образі АБСОЛЮТНОЇ ПІТЬМИ.

Якось серед ночі я проснувся від чийогось крику.

Стривоженого, зляканого.

Через мить, отямившись від сну, збагнув: закричала уві сні дружина.