Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

То де ж вона — «байдужість» Вищого Розуму до нашої долі?

Отже, повернемось до «вічного» питання: що було, як нічого не було?

А була… Була все та ж АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Або ще — ТЕМНА МАТЕРІЯ. А вона є постійним вічним станом Всесвіту — і тоді, коли він зникає, стискуючись в точку, і тоді коли в тій пітьмі він починає вибухати з точки і вкотре народжуватися — силою Великого Вибуху[16].

Всесвіт є незбагненною темною матерією. Сиріч АБСОЛІЛНЮТНОЮ, ПІТЬМОЮ, що є для нього животворною. І такою, що його утримує, зберігає і коли надійде час, народжує — після загибелі. Можливо, саме АБСОЛЮТНА ПІТЬМА, як вічний фізичний стан Всесвіту і породжує Всесвіт. Цього ми просто ще не знаємо. Але ми вже знаємо, що темної матерії у Всесвіті 90, ба, навіть, 99 відсотків усієї його речовини. Це в темній матерії, у вічній пітьмі, як запевняють передання різних народів, коли ще на світі не було нічого — як не було й самого світу, а була пітьма, носився дух Божий. У Святому Письмі про це прямо сказано: у темряві над безоднею Дух Божий носився.

А темна матерія для Нього, що для нас яскраве світло.

Бог створив небо з нічого, з темної матерії, що є і початком, і вічним станом Всесвіту — з волі його Творця.

Можливо, вам відомий інший варіант? Науково аргументований?

А щодо діянь Творця, то людям сьогодні не під силу збагнути і розікласти по поличках Його діяння.

І сьогодні, і завжди.

І через тисячо-тисячоліття і, можливо, й через мільйоноліття.

Бо Він — Бог, сутність нам незбагненна, адже ми всього лише люди, нащадки Адама і Єви. І діти Його. А дітям Батька не дано збагнути. І цим все сказано.

Р.S. До нашої теми.

Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.

СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА

ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ

… Здається, я тоді вже не спав.

Чи — додивлявся ранкові сни— марення, золоті й чарівні, як казка.

Швидше, і те, і те: і спав, і мовби вже не спав — ліньки-дрімки ще солодко зліплювали мої повіки в напівсні, в напівдрімоті, нереальній, чарівній, яка буває лише в дитинстві, коли ти, безгрішний і безжурний, не обтяжений пошуками сенсу життя та свого місця в ньому, спиш, набігавшись за довгий день, спиш без задніх, як у нас казали, ніг, а вранці ще і ще розкошуєш у золотому сні…

І тут щось доторкнулося до мого личка — метеликом на нього ніби опустилося тріпотливим. Було воно тепле, навдивовиж ніжне й ласкаве. І, як мені здалося, золотисто— пухнастеньким… Наче… наче зайчик — легкий і невагомий…

Я млосно потягнувся, заінтригований, що ж то присіло мені на личко, розплющив одне очко — то й справді був зайчик— побігайчик.

Тільки сонячний.

Яскраво— жовтий, із золотистим відтінком. І прилинув він до мене через шибку нашого віконця та й заходився лоскотати мені щоки, ніс, очі. Теплий, ніжний, ласкавий. Справді, якийсь мовби аж пухнастенький. Наче сама світла радість, наче саме щастя — я до того навіть не знав, що воно таке — щастя. А втім, хто з дорослих знає, що таке щастя, невловиме і загадкове, а я ж був усього лише маленьким сільським хлопчиком.

У нашій хатці господарювала пресвітла золота сонячність (у шибку було видно край вранішнього блакитного неба), було напрочуд світло, радісно і я, наче той розквітлий сонях, повернув голову до вікна. До нього, до сонечка, що вітаючи мене, зі своїх високих небес прислало мені своє золоте проміння…

— Валіку, пора вставати, — весело гомоніла, заходячи до хати бабуся Зіна. — Вставай, вставай, лежебочко, вже сонечко встало. У віконце зазирає та дивується: чого це наш Валько досі на боковеньці?

Мені тоді ще й п’яти рочків не було і я тільки-но почав для себе відкривати той світ, у який прийшов. Світ, у якому владарювало сонце в піднебессі.

Я схопився. На відчуваючи нічого під ногами, наче полетів у двір. І в першу мить аж зажмурився. Наш двір був повен світла, до країв залитий сонячною повінню — теплою, ніжною, ласкавою. А на воротах у червоних чобіточках зі шпорами стояв наш когут. Змахуючи крилами та витягуючи шию, голосисто співав. Мабуть, теж вітав прихід сонця. І я ладен був разом з ним закукурікати. Від повноти дива, що білий світ, виявляється, такий чарівний. І над селом, але так виходило, що в першу чергу над нашим двором, висіло ранкове сонечко, молоде і гарне, як умите, висіло в ореолі золотистого проміння і наче посміхалося до мене.

Я простягнув до нього руки, відчуваючи на них і на своєму личку і в усьому своєму єстві, сонячне літепло.

Мружачись, підстрибом побіг двором. Щось вигукував — у захопленні, що білий світ такий чарівний. І було мені в океані сонця легко і радісно. А попереду був такий довгий-довгий сонячний день. Той день, що його бабуся Зіна називала віком.

— Бабусю, — вигукував я, — а де сонце в небі взялося?

— Отакої! Звідки я знаю? — але трохи подумавши, бабуся таки зважилася на відповідь: — Де взялося, питаєш? Зійшло. Встало вранці й зійшло, даруючи нам білий день.

[16] В японському суперкомп’ютері змоделювали ріст Всесвіту за останні 13 мільярдів років. Астрофізики прослідкували за виникненням сучасних космологічних структур — галактик і їхніх кластерів — з газових «пузирів», яким космос був наповнений через 300 мільйонів років з початку Великого Вибуху.