Феномен Фенікса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Писала і писала. Старанно те утаємничуючи — навіть найближча рідня довго не здогадувалася чим вона займається, як зачиняється в своїм кімнатці. Свої вірші без заголовків вона писала на маленьких шматочках паперу, на випадкових клаптиках, що їх потім туго перев’язувала ниткою і ховала в різних ящиках комоду. Для неї важливим був сам процес творчості й творення, все інше — публікації, визнання тощо — її ніколи не хвилювало. Ба, навіть, відлякувало.

Іноді вона робила альбомчики з віршами, зшивала їх, але все одне старанно ховала і теж нікому не показувала.

У місті ходили чутки, що стара діва насправді не від світу сього, що вона стала добровільною черницею і несе якусь покуту (але за які гріхи?). Оскільки вона носила переважно білі плаття, то її й прозвано було «білою самітницею».

Сестри взяли на себе всі домашні та побутові турботи— клопоти, аби Емілі ніщо не зважало в її земному існуванні. Духом вона завжди піднімалася до Неба (неодмінно з великої літери) і без Неба, що було для неї символом вищої духовності, справжньої суті буття в цьому світі, не могла жити.

І разом з тим, для Емілі Дікінсон все було дивом незбагненним і чарівним. Як писатиме її перекладач на російську мову А. Гаврилов, квітка, бджола, дерево, вода в колодязі, голубе небо — все її цікавило і хвилювало.

А коли природу відчуваєш як чудо, не вірити в Бога неможливо. «Вона вірила у свого Бога… Того, якого відчувала в собі».

Так вона й жила в кімнатці на другому поверсі батькового будинку до самої своєї смерті (під кінець навіть не виходила в двір). В передсмертній записці самітниця напише всього лише чотири слова: «Маленькі кузени. Відкликана назад».

І хоч перед смертю «дивачка» прохатиме рідних спалити її рукописи (сама вже не могла через неміч те зробити), але, на щастя, воля її остання не буде виконана.

Перша збірка її творінь вийде через чотири роки по смерті авторки — всього ж «біла самітниця» залишить 1770 поезій — принаймні стільки їх буде знайдено в різних ящичках її комоду, написаних на шматочках паперу і перев’язаних нитками.

Мине небагато часу і в XX столітті «добровільна черниця з Амхерста» буде визнана феноменом, літературною сенсацією, однією з центральних фігур американської літератури, її класиком. Творчість Емілі називатимуть пронизливою — в смислі, що вона бере за душу, доймає до самих глибин.

Про Бога «біла самітниця» так написала в одній з своїх поезій:

І цим, здається, сказано все. І до цього нічого додати і від цього нічого відняти.

ЦАРСТВО БІЛОГО БОГА І ЦАРСТВО ЧОРНОГО БОГА

Виходить, що наші далекі предки поклонялися двом діаметрально протилежним богам — Білобогу і Чорнобогу, представникам світла й пітьми, добра і зла, адже світ за їхніми віруваннями ділиться на світ світла і світ пітьми.

Між ними — богами світла й пітьми — триває вічна, що ніколи не матиме кінця, боротьба за владарювання над світом. День і Ніч — це вищі, безсмертні для наших праотців істоти: День — це верховне божество світла, Сонця, Ніч — це верховне божество пітьми.

Боротьба між ними повторюється щодня і щодня перемагає цар Сонце (скандинави називали його «радістю народів і страхам тьми»), тож сонячні та місячні затемнення, небесні грози пояснювалися саме боротьбою світлих богів з темними.

Повне сонячне затемнення я спостерігав (принаймні, той випадок найбільше мені запам’ятався) в році, здається, шістдесят… якомусь. Точної дати не пригадую, але пам’ятаю, що це було влітку. Про цю подію газети тоді почали писати чи не за місяць наперед. Заспокоювали населення: це, мовляв, усього лише астрономічне явище, яке полягає у тому, що спостерігачеві небесне світило стає невидимим повністю або частково. Що сонячні затемнення спостерігаються під час повного Місяця, коли він перебуває між Сонцем і Землею, затуляючи від спостерігача сонячний диск… Тривалість повного затемнення ніколи не перевищує 7,5 хвилин. Що під час повного затемнення видно зовнішні шари Сонця — сонячну корону, хромосферу і протуберанці.

Що таке протуберанці мої сусіди не знали, а тому говорили: це, мовляв, не до добра, адже «зчепляться» між собою два боги — світлий і темний і як та чим закінчиться ця боротьба — хто його знає… Раптом переможе чорний. бог? Тоді ми «пропали». «Але ж мовби, — додавали інші обережно, — має перемогти білий бог, тому білий світ не має загинути і кінця світу не передбачається…» (Пригадую, тоді поповзли чутки й дещо інші: що це, мовляв, не інакше, як до «підвищення цін», гм-гм…)

За давніми народними повір’ями сонячне затемнення пояснюється

буцімто ще й «бійкою» між сонцем та місяцем, адже — за все тими ж давніми переданнями, — обидва світила — денне і нічне — уособлюють собою чоловічі сутності. У деяких місцевостях довго трималося переконання, що то сонце хочуть «з’їсти» крилаті вовкулаки. Християни певні, що то сонце — як урветься йому, ясна річ, — терпець, — затуляється «руками», аби не бачити наших гріхів. А тому затемнення з давніх— давен наводило на людей жах. Радили під час цього явища хутчій запалювати «страсні» свічки і молитися, прохаючи Бога щодо прощення своїх гріхів…

Я свічок не запалював, лише закіптюжив димом кілька склянок та на тому й обмежив приготування до того випадку, як крилаті вовкулаки почнуть «їсти» сонце — чи то сонце «руками» почне затулятися від наших гріхів…

Як щодо жаху — не відаю, а ось моторошно (хоч і знаєш природу цього явища) стає… Навіть якось аж… боязко. Принаймні, не по собі, коли серед білого, щонайбілішого дня раптом — бодай і на короткий проміжок часу настає у твоєму дворі ніч…

Подібну моторошність відчувають не лише люди, а й навіть тварини — це я спостерігав під час того затемнення. І лякаються вони не менше за своїх забобонних «старших братів».

Я тоді мешкав у приватній оселі, мав деяку живність — собаку в дворі й кількоро курей. За ними й вирішив поспостерігати під час затемнення — чи звернуть вони увагу на це астрономічне явище?

Звернули!

До того, як у визначений час почало насовуватися на світило чорне коло, собака, розкинувши всі свої чотири лапи й відкинувши хвоста, хропів собі в дворі (відсиплявся за нічне своє сторожування), а кури звично порпалися. Не звертаючи ні на що уваги, зайняті були пошуками якогось наїдку. Сокоріли тихенько, а когут, владар їхній («чоловік курки», як його було названо в одному кросворді), знайшовши зернину, звично згукував до неї свій гарем.

Занепокоївся він, як чорна тінь «зжерла» чи не половину небесного світила, що до того сяяло собі у високості, як кажуть, тихо та мирно звеселяючи світ білий…

Наче відчувши якесь лихо, півень урвав своє заняття і раптом почав сполошено озиратися, не тямлячи, що коїться з білим днем і чому це раптом — серед білого дня! — починає сутеніти, а тоді чорнота й зовсім заповзла у двір…

Півень тривожно (чи радше здивовано) крикнув…

Пес біля будки урвавши своє богатирське хропіння, схопився і завертів головою, а увесь його спантеличений вигляд так і промовляв: ну й дав я хропака! Заснув серед дня і проспав аж до ночі! Ну й ну!