Диверсія у гавані Фейюньган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як це не візьмуть? Візьмуть! Уже з начальством домовився. Вони навіть своїх закордонних собак на літаках вивозять. А ми все-таки люди.

— А на Тайвані як будемо жити?

— Не твій клопіт. Ми довго там не затримаємось. Командування вже готує контрудар.

З вулиці долинає гудок автомобіля, схожий на сигнал тривоги, скрип гальм. На подвір'я вбігають кілька солдатів. У дверях виростає довгов'яза постать офіцера в плащі:

— Чортів виродок! Надумав залишитися?!

— Ні, — виструнчився Лі Вань-фа. — Пане капітане, я прийшов за сім'єю.

— «За сім'єю»! Не по чину ти піклуєшся про сім'ю, — зле засміявся капітан.

Бай Сю-ін не насмілилася вимовити й слова.

— Як же вони без мене житимуть? — розгублено спитав Лі Вань-фа.

— У держави важкі дні. Не до цього зараз. Марш! Швидше в машину.

Лі Вань-фа сторопіло дивився на дружину й дочку і не рухався з місця.

Увійшли солдати. Лі Вань-фа, насилу відриваючи ноги від підлоги, пішов до дверей.

Бай Сю-ін, плачучи, бігла навздогін. Вона бачила, як чоловіка примусили сісти в машину. Обома руками вона ухопилась за кузов, машина рвонула, і молода жінка впала в до-рожну багнюку…

… Сльози підступили до горла Бай Сю-ін при цій згадці. Не стримуючись, вона закричала:

— Кажи зараз же, що ти думаєш робити далі?

Лі Вань-фа з благанням у голосі зашепотів:

— Бай Сю-ін, тихше…

Але вона, не звертаючи уваги на його слова, кричала:

— Ти забув на островах свою совість! Ти навіть не поцікавився, як живуть твої дружина й дочка! Коли б не Народний уряд, що було б з нами? Ти анітрохи не змінився… Боягуз, ось хто ти! Більше я чекати не можу!

Лі Вань-фа зіщулився і мовчав.

— Підеш ти чи ні? — наполягала Бай Сю-ін.

— Я— я… Ти посилаєш мене на смерть?..

— Не стала б я для цього чекати стільки часу. Навпаки, це єдиний шлях до життя. Скажу прямо: якщо не підеш, не подивлюся, що ти мені чоловік, сама піду й повідомлю… і якщо ти вже увійшов у цей дім, то не надумай тікати…

Від шуму прокинулась Пань-пань. Побачивши незнайомого чоловіка, який сидів навпочіпках перед матір'ю, вона злякалася і, плачучи, кинулась до Сю-ін.

— Мамо, хто це?

— Спитай його сама!

— Ти хто? — сміливо спитала Пань-пань, перестаючи плакати.

Червоний від сорому, Лі Вань-фа хотів обняти дочку, але та відсахнулась від нього і злякано притулилась до матері.

Ковтаючи слину, Лі Вань-фа пролепетав:

— Я… я твій… — Слово «тато» він вимовити не насмілився.