— А де ви живете?
На це запитання Бай Сю-ін не зважилась відповісти. Назвати свою адресу? А що, коли раптом дівчина надумає відвідати її і зустрінеться з чоловіком?.. Вона зовсім розгубилася. Виручила дочка. Вона підбігла, пригорнулася до матері і швидко заторохтіла:
— Мам, мам, у нас вдома…
— Ну гаразд! Іди грайся, — перебила дочку Бай Сю-ін.
Але дівчинка хотіла, щоб її обов'язково вислухали:
— Мамо, у нас вдома… під ліжком великий пацюк, я так злякалася!.. І дивитися страшно…
— Іди, іди, грайся, не звертай на нього уваги.
Пань-пань не пішла, вона тут-таки знайшла собі заняття, забувши про свої страхи. Хай-фин на мить залишила роботу, підійшла до дівчинки, приголубила її і спитала:
— Як тебе звуть? Яка ти велика! Скоро й маму доженеш.
Бай Сюн-ін відповіла за дочку:
— Її звуть Пань-пань.
— Дуже гарне ім'я! — Хай-фин обняла дитину.
Дівчинка подобалася людям: кругловида, з великими очима, довгим волоссям, заплетеним у дві кіски. Одна кіска розплелася, і Хай-фин почала її заплітати.
— А тебе як звуть, тіточко? — розхрабрувалася Пань-пань.
— Тіточка Лі, — червоніючи відповіла А-фин.
— Тіточко Лі, а де ти живеш? А мати в тебе є?.. — посипались запитання.
— Мати в мене є. А живу я в правлінні вашого кооперативу.
— Я прийду до тебе гратися, можна?
Опівдні оголосили перерву. Прийшовши додому, Бай Сю-ін наказала дівчинці гратися у дворі, а сама почала готувати обід для чоловіка. Лі Вань-фа вже не здавався таким виснаженим, як раніше. Він засипав дружину запитаннями, йому хотілося вияснити, як нова влада ставиться до людей взагалі і чи можуть виявити поблажливість до нього. Він розумів, що Бай Сю-ін не може говорити від імені уряду, проте від її слів ставало легше на душі. Бай Сю-ін навела багато прикладів, про які вона знала з газет або з розповідей людей, коли агенти спеціальної служби з'являлися до влади з повинною. Лі Вань-фа вже остаточно переконався в тому, що і йому треба з'явитися з повинною. З того часу як він побачив сім'ю, він відмовився від наміру повернутись на острів. Але в нього все ще не вистачало рішучості, його мучили сумніви, про які він розповідав Бай Сю-ін. Вона підбадьорювала його і лякала тим, що диверсанта, який ховається в горах, все одно піймають і той обов'язково зрадить Лі Вань-фа. Кілька разів вона сама збиралася сходити в Управління громадської безпеки, але щоразу відмовлялася від свого наміру, сподіваючись умовити чоловіка. А він усе торочить: «Дай мені подумати, дай подумати!»
Приготувавши обід, Бай Сю-ін пішла кликати Пань-пань. Дівчинки не було ні на подвір'ї, ні на вулиці. Відшукала її мати в приміщенні правління кооперативу, в маленькій кімнатці. Вона слухала казку, яку їй розповідала Хай-фин.
Вичитавши дочці за самовільність, Сю-ін на запрошення дівчини сіла на стілець. Зав'язалася розмова. Лі їй подобалася, викликала довір'я, а на серці було так тяжко, хотілося з кимось поділитися. Вона розповіла про своє важке життя. Батько помер, коли їй було п'ятнадцять років, мати вдруге вийшла заміж, а її віддали до людей глядіти дітей. А коли їй минуло вісімнадцять років, її продали. Про ці сповнені гіркоти роки важко було розповідати. Хай-фин, ця хоробра і сердечна дівчина, котра не плакала і перед ворогами, слухаючи Бай Сю-ін, не могла стримати сліз.
У другій половині дня Хай-фин знову працювала в тій самій бригаді. З Бай Сю-ін вони зблизилися ще більше. Увечері, коли всі розходилися по домівках, Бай Сю-ін сказала:
— Товаришко Лі, мені треба з тобою поговорити, — і повела її убік, але, нічого не сказавши, раптом заплакала.
— Тіточко! Скажіть, що вас непокоїть?
Бай Сю-ін у відповідь заплакала ще дужче.
— Ви розкажіть, може, я зможу чимось допомогти, — наполягала Хай-фин.
— Товаришко Лі, ти щойно приїхала, але я відразу бачу, що ти хороша людина. Я… обманула тебе. — Бай Сю-ін знову почала схлипувати.
— Як ви мене обманули? У чому справа, тіточко?
— Мій чоловік не помер! Він… він…
Вона хотіла розповісти про чоловіка всю правду, але в останній момент у неї не вистачило мужності. Вона довго мовчала і нарешті сказала: