Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, ходімо, — сказав він Растіньякові і провів його через двір до дверей квартири на четвертому поверсі нового гарного будинку. Батькові Горіо не довелося дзвонити; Тереза, покоївка пані де Нусінген, відчинила їм двері. Ежен опинився в чарівній парубоцькій квартирі, що складалася з передпокою, віталеньки, спальні та кабінету з вікнами в сад. У віталеньці, вмебльованій і прибраній із витонченим смаком, він побачив при світлі свічок Дельфіну, що сиділа на козетці біля вогню. Вона встала, поклала ручний екран на камін і сказала Еженові чарівним ніжним голосом:

— Виявляється, за вами треба посилати, пане недогадьку?

Тереза вийшла. Студент стиснув Дельфіну в обіймах і заплакав від щастя. Разючий контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що йому довелося бачити в «Домі Воке», після дня, який знесилив його серце і мозок, — викликав у Растіньяка напад нервової розчуленості.

— Я ж добре знав, що він тебе любить, — тихенько мовив батько Горіо дочці, поки Ежен лежав на козетці, неспроможний вимовити й слова і не розуміючи, звідки таке чарівне перетворення.

— Ходімо ж подивимося, — сказала пані де Нусінген і, взявши його за руку, повела в кімнату, де килими, меблі й найменші дрібнички нагадували йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.

— Бракує тільки ліжка, — сказав Растіньяк.

— Так, — сказала вона, червоніючи і потискуючи йому руку.

Ежен глянув на неї і зрозумів, хоч був іще дуже юний, скільки справжньої чесноти в серці закоханої жінки.

— Ви одна із тих жінок, яких треба кохати вічно! — прошепотів Ежен їй на вухо. — Так, я наважуся вам сказати це, бо ми так добре розуміємо одне одного: чим сильніше й щиріше кохання, тим глибше його треба ховати. Хай нашої таємниці не знає ніхто.

— О, таж я не «ніхто», — буркотливо озвався батько Горіо.

— Ви добре знаєте, що ви — це «ми».

— Цього я й хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда ж? Я приходитиму і знову йтиму, як дух всюдисущий, але невидимий. Бачиш, Фіфіно, Нінето, Дедель, хіба я не правду казав тобі: «На вулиці д'Артуа є гарненька квартира, умеблюємо її для нього». А ти не хотіла. Я дав тобі життя, і я дав тобі радість. Батьки повинні завжди давати, щоб бути щасливими. Завжди давати — це значить бути батьком.

— Як то? — спитав Ежен.

— Так, так, вона не хотіла: боялася дурних пліток, але чи варто на догоду світові жертвувати щастям? Та всі жінки мріють зробити те, що зробила вона…

Батько Горіо розмовляв сам із собою, бо пані де Нусінген повела Растіньяка в кабінет, і звідти відразу ж долинув звук поцілунку, хоч і дуже обережного. Кабінет своєю елегантністю не поступався перед іншими кімнатами квартири.

— Чи я вгадала ваші бажання? — спитала Дельфіна, вертаючись у вітальню і сідаючи до столу.

— О, ви перевершили їх, — сказав Ежен. — На жаль, я занадто тонко відчуваю цю довершену розкіш, цю здійснену мрію, усю поезію молодого елегантного життя, щоб не бути гідним їх. Проте я не можу прийняти їх від вас, я сам занадто бідний, щоб…

— Ах, он як! Ви вже чините мені опір, — промовила вона з чарівною гримаскою, тим жартівливо-владним тоном, до якого жінки вдаються, коли хочуть поглузувати з чиїхось сумнівів, щоб легше розвіяти їх.

Але того дня Ежен надто суворо допитував себе, та й арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, куди він мало не скотився, так укріпив у ньому почуття честі й делікатності, що він не міг піддатися ніжному насильству Дельфіни над своїми доброчесними поглядами. Його охопив глибокий смуток.

— Як? — вигукнула пані де Нусінген. — Ви відмовляєтеся? Чи знаєте ви, що це означає? Ви не вірите в майбутнє, ви не наважуєтесь зв'язати себе зі мною? Отже, ви боїтеся зрадити мене? Якщо ви любите мене, якщо я… я люблю вас, то чому ви відступаєте перед такою мізерною послугою? Коли б ви знали, як радісно мені було влаштовувати це парубоцьке кубельце, то не вагалися б і попросили б у мене пробачення. Я мала ваші гроші й знайшла для них добре застосування, — от і все. Ви хочете бути великодушним, а насправді — дріб'язкові. Ви хочете значно більшого… Ах! — зітхнула вона, спіймавши пристрасний погляд Ежена. — Ви маніжитесь через дрібниці! Якщо ви не любите мене, то, звичайно, тоді не приймайте цього дарунка. Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, — додала вона після паузи, звертаючись до батька. — Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?

На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.

— Дитино! Ви стоїте на порозі життя, — мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, — перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар'єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім'я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, — це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! — вигукнула вона, смикаючи його за руку. — Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.

— Зараз умовлю, — сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. — Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?

— Доводиться, — відповів Растіньяк.

— Чудово, ось ви і в моїх руках, — вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. — Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки — ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму — не більше п'яти тисяч франків. Я позичаю їх вам — я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.

Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.

— Та чого там, хіба ви не мої діти? — сказав Горіо.

— Але як же ви це зробили, добрий мій тату? — спитала пані де Нусінген.

— Ось як, — відповів він. — Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: «Вона опиниться в скруті». Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п'ятдесят ліврів; п'ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п'ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: «Які вони будуть щасливі!» Ну, хіба ви не щасливі?

— О, тату, тату! — скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. — Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!