Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Любий мій хлопчику, — сказав бідолаха Горіо, — я з головою поринув у цю справу. Щоправда, я старався і для себе, бо дуже зацікавлений у вашому переїзді. Ви не відмовите мені, коли я про щось вас попрошу?

— Чого ви хочете?

— На шостому поверсі, над майбутньою вашою квартирою, є кімната з ходом до вас. Дозвольте мені там оселитись. Я старіюсь і живу дуже далеко від своїх дочок. Я вам не заважатиму. Я тільки житиму там. Ви мені щовечора розповідатимете про дочку. Правда ж, це не буде вам неприємно? Коли ви вертатиметесь додому, я вже буду в ліжку і, почувши ваші кроки, казатиму собі: «Він щойно бачив мою Фіфіну. Він їздив з нею на бал, вона щаслива завдяки йому». Якщо я захворію, для мене найкращим бальзамом буде чути, що ви вернулись, ходите по кімнатах, соваєте стільці. Ви нагадували б мені дочку. Звідти рукою подати до Єлісейських Полів, де мої дочки проїжджають щодня; я їх завжди бачитиму, а тепер іноді спізнююсь. А може, вона й сама інколи завітає до вас. Я чутиму її голос, бачитиму, як вона в своєму ранковому капоті бігає туди-сюди, гарненька, мов кішечка. За цей місяць вона знов стала такою, як була до заміжжя, — веселою чепурушкою. Вона зціляється душею і цим щастям завдячує вам. О, для вас я зробив би все, навіть неможливе. Повертаючись додому, вона мені сказала: «Татусю, яка я щаслива!» Коли вони кажуть статечно «батьку», на мене ніби холодом віє, а от коли звуть «татусь», мені здається, що вони ще маленькі дівчатка, у мені оживають приємні спогади. Тоді я більше почуваю себе їхнім батьком. У мене таке враження, ніби вони ще не належать нікому іншому.

Бідолаха витер очі: він плакав.

— Давно вже не чув я таких слів, давно вже вона не брала мене під руку. Так, так, вже років десять я не гуляв із дочками. А як приємно торкатися до її сукенки, пристосовуватись до її кроків, відчувати її тепло! Сьогодні я водив Дельфіну скрізь. Заходив з нею в крамниці. Потім повіз її додому. О, дозвольте мені пожити біля Вас! Часом вам буде потрібна якась послуга — я буду поряд. О, яка щаслива була б моя дочка, якби той товпига ельзасець помер, якби його подагра здогадалася перекинутись йому в живіт! Ви стали б моїм зятем, були б її законним чоловіком. Вона ж і досі не зазнала ніяких радощів у житті й така нещасна, що я прощаю їй усе. Бог повинен бути на боці люблячих батьків. — Він трохи помовчав, а потім додав, похитавши головою: — Вона вас дуже кохає! Дорогою вона без угаву говорила про вас: «Правда ж, тату, він хороший? Серце в нього добре. Чи згадує він про мене?» Та що там казати, від вулиці д'Артуа до пасажу Панорами вона набалакала мені про вас усякої всячини. Нарешті Фіфіна вилила мені свою душу. Цього чудового ранку я забув про свою старість і відчув себе легким, мов пір'їнка. Я сказав їй, що ви мені віддали тисячу франків. О люба моя дівчинка! Це її зворушило до сліз. А що це у вас отам на каміні? — нарешті не витерпів старий Горіо, бачачи, що Растіньяк не рухається з місця.

Ежен, зовсім приголомшений, тупо дивився на свого сусіда. Дуель, про яку сповістив Вотрен і яка мала відбутися завтра вранці, так не в'язалася із цим здійсненням його найзаповітніших мрій, що він почував себе наче в кошмарі. Він обернувся до каміна, помітив квадратний футляр, відкрив його і побачив усередині записку, покладену поверх годинника Брегета. На аркушику паперу було написано:

Останні слова, очевидно, натякали на якусь сцену, що відбулася між ними. Ежена це глибоко розчулило. Всередині золотого корпуса було емаллю зображено його герб. Ця коштовна річ, про яку він так давно мріяв, ланцюжок, ключик, форма годинника й різьба — все відповідало його уподобанню. Батько Горіо сяяв. Він, мабуть, обіцяв дочці розповісти про враження від подарунка, бо брав найжвавішу участь у хвилюваннях юних закоханців, хоч і в ролі третьої особи, але не менш щасливої. Горіо вже встиг полюбити Растіньяка і за його душевні якості, і за щастя своєї дочки.

— Підіть до неї сьогодні ввечері, вона чекає на вас. Товпига ельзасець вечеряє у своєї балерини. Ха-ха, який дурнуватий вигляд він мав, коли мій повірений виклав йому справу. А ще каже, ніби кохає мою дочку до нестями! Хай, тільки доторкнеться до неї, я його вб'ю. Сама думка, що моя Дельфіна належить… — він зітхнув, — штовхнула б мене на злочин. Та це не було б убивством людини, — це ж свиня з телячою головою. Ви ж візьмете мене до себе, правда?

— Звичайно, любий батьку Горіо. Ви ж добре знаєте, що я вас люблю.

— Бачу, ви не гидуєте мною. Дозвольте мені поцілувати вас. — І він стиснув студента в обіймах. — Ви зробите її щасливою, обіцяйте мені. То ви сьогодні ввечері підете до неї, правда ж?

— О, звісно! Мені треба вийти в одній невідкладній справі.

— Чи не можу я вам стати в пригоді?

— Ай справді, можете. Поки я буду в пані де Нусінген, підіть до пана Тайфера-батька і попросіть його призначити мені цього вечора час для розмови про одну дуже важливу справу.

— То, виходить, юначе, це правда, — вигукнув батько Горіо, змінившись на обличчі, — що ви залицяєтесь до його дочки, як базікають оті дурні внизу. Бий мене сила Божа! Ви ще не знаєте, який важкий кулак у Горіо. Якщо ви нас обманете, єдиний удар кулака вирішить справу. О, та це неможливо!

— Присягаюсь вам, що люблю тільки одну-єдину жінку в світі, — сказав студент. — Я сам відчув це тільки зараз.

— Ах, яке щастя! — скрикнув батько Горіо.

— Але річ у тім, — мовив студент, — що син Тайфера б'ється завтра на дуелі, і, я чув, його вб'ють.

— А чому це вас турбує? — спитав Горіо.

— Та треба ж сказати батькові, щоб він не дав своєму синові підставити лоба! — вигукнув Ежен.

У цю хвилину його перервав Вотрен, що з'явився на порозі кімнати, співаючи:

— Панове, — гукнув Крістоф, — суп подано, всі вже за столом.

— Почекай, — сказав Вотрен. — Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті.

— Як вам подобається годинник? — спитав батько Горіо. — В неї чудовий смак, правда?

Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік — і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, — сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена.

— На яку ногу ви сьогодні встали? — спитала пані Воке. — Ви веселі, як трясогузка.

— Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце.

— Дільце? — перепитав Ежен.

— Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. — Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: — Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? — сказав він, підморгуючи старому чиновникові.

— От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, — сказав молодий художник Вотренові.

— Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, — відповів Вотрен.