Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Далебі, — сказав собі Ежен, лягаючи спати, — я, мабуть, залишуся чесною людиною на все життя. Приємно йти за велінням своєї совісті».

Можливо, тільки ті, хто вірить у Бога, творять добро не напоказ, а Ежен вірив у Бога.

Другого дня, у годину, призначену для балу, Растіньяк зайшов до пані де Босеан, і вона повезла його до герцогині де Карільяно. Дружина маршала прийняла його дуже ласкаво; тут він зустрів і пані де Нусінген. Дельфіна вичепурилася так, щоб сподобатись усім і особливо Еженові; вона нетерпляче ждала його погляду, марно силкуючись приховати своє нетерпіння. Для чоловіка, що вміє вгадувати хвилювання жінки, такі хвилини сповнені чару: кому не приємно томити очікуванням похвали й кокетливо ховати свою радість під машкарою байдужості, викликати занепокоєння, шукаючи в ньому доказів любові, і, натішившись чужими побоюваннями, потім розвіяти їх усмішкою? На цьому балу студент раптом збагнув усі переваги теперішнього свого становища: ставши визнаним кузеном пані де Босеан, він посів відповідне місце у світі. Вже приписувана йому перемога над баронесою де Нусінген настільки вирізняла Растіньяка, що всі юнаки заздрісно поглядали на нього; помітивши це, він уперше відчув утіху марнославства. Походжаючи по залах, повз гуртки гостей, він чув, як його називають щасливцем. Жінки одностайно віщували йому успіх. Боячись утратити Ежена, Дельфіна обіцяла йому ввечері не відмовити в поцілунку, проти якого так повставала позавчора. На балу Растіньяк дістав запрошення бувати в кількох домах. Кузина познайомила його з деякими дамами, що претендували на вишуканість; їхні салони вважалися дуже приємними. Ежен побачив, що його допущено у вищий світ, у добірне паризьке товариство. Цей вечір був сповнений для нього принадності блискучого дебюту, і Растіньяк згадував про нього, мабуть, навіть у старості, як дівчина згадує перший бал, де вона здобула свої перші перемоги.

Другого дня, коли за сніданком Ежен у присутності пансіонерів розповідав про свої успіхи батькові Горіо, Вотрен увесь час посміхався диявольською посмішкою.

— І ви гадаєте, — вигукнув цей невблаганний логік, — що світський молодик може жити на вулиці Святої Женев'єви, у «Домі Воке»? Звісно, це пансіон поважаний з усіх поглядів, та все-таки аж ніяк не фешенебельний. Дім цей заможний, має багато принад, він пишається тим, що дає тимчасовий притулок одному з Растіньяків, але все-таки він міститься на вулиці Святої Женев'єви і не знає розкошів, бо це справжня патріархалорама. Мій юний друже, — вів далі Вотрен насмішкувато-зверхнім тоном, — якщо ви хочете грати в Парижі роль, вам треба утримувати трьох коней, тильбюрі для ранкових виїздів, карету для вечірніх, тобто витрачати дев'ять тисяч франків тільки на екіпажі. Ви були б негідні своєї долі, якби не витрачали бодай трьох тисяч франків у кравця, шестисот — у парфюмера, по сто екю в шевця та капелюшника. Праля коштуватиме вам тисячу франків. Світські молоді люди мають особливо дбати про свою білизну. Адже саме її доводиться їм найчастіше показувати. Кохання і церква потребують гарних покривал на своїх вівтарях. Як бачите, набралося чотирнадцять тисяч. Не кажу вже про витрати на гру, на заклади й на подарунки; та ще у вас має бути не менше як дві тисячі кишенькових грошей. Я жив таким життям і знаю, скільки воно коштує. Додайте до цих найпотрібніших витрат іще триста луїдорів на харчі і тисячу франків на конуру. Бачите, любий хлопчику, отак і набіжить за рік тисяч двадцять п'ять, бо інакше ми спіткнемося на слизькому і не бачити нам ні майбутнього, ні успіхів, ні коханок! Я ще забув про лакея та грума! Не Крістоф же носитиме ваші любовні цидулки! Та й хіба ви писатимете їх на такому папері, на якому пишете тепер? Це ж було б просто самогубство, та й годі. Повірте мені, старому й бувалому, — промовив він густим басом. — Або живіть, мов той засланець, на своєму доброчесному горищі й заручіться з каторжною працею, або ж ступіть на інший шлях.

І Вотрен, примруживши око, скоса поглянув на Вікторину Тайфер, наче підкреслюючи й підсумовуючи всі спокуси, якими він намагався розбестити студента.

Вже багато днів життя Растіньяка було суцільним святом. Майже щодня він обідав у пані де Нусінген і виїжджав із нею в світ. Додому повертався о третій-четвертій годині ранку, прокидався опівдні і, закінчивши свій туалет, їхав, коли стояла гарна година, з Дельфіною на прогулянку в Булонський ліс; так він гайнував свій час, не знаючи йому ціни, але всю науку, всі зваби розкішного життя він вбирав у себе з такою палкою жадобою, з якою чашечка жіночої квітки на фініковій пальмі, палаючи нетерпінням, чекає на шлюбний пилок, щоб запліднитись. Растіньяк грав на великі гроші, багато вигравав і програвав і, нарешті, призвичаївся до безтурботного життя паризької молоді. З перших своїх виграшів він повернув матері й сестрам борг — півтори тисячі франків, додавши до цього гарненькі подарунки. Хоч він і заявив пані Воке про своє бажання покинути пансіон, але до останніх днів січня ще жив там, не знаючи, як звідти вибратися. Майже всі юнаки коряться законові, здавалося б, зовсім незрозумілому, а тим часом його можна пояснити їхньою молодістю, що здатна шалено віддаватися розвагам. Багаті вони чи бідні — в них однаково ніколи нема грошей на найперші життєві потреби, зате на примхи завжди знаходяться. Щедрі на все, що можна дістати в кредит, вони скупі, коли треба платити готівкою; немов бажаючи винагородити себе за те, чого не мають, вони розтринькують усе, що їм приступне. Так, наприклад, — щоб пояснити це детальніше, — студент дбайливіше береже капелюха, ніж одяг. Величезний бариш дозволяє кравцеві надавати клієнтові кредит, а мізерна ціна на капелюх перетворює торговця капелюхами в найневблаганнішого з усіх людей, з якими студентові доводиться вступати в переговори. Якщо юнак, сидячи на балконі в театрі, приваблює лорнети молодих жінок своїм запаморочливим жилетом, то це ще не означає, що на ньому є й шкарпетки, бо панчішник теж належить до породи довгоносиків, які підточують гаманець. Так жив і Растіньяк. Гаманець його, завжди порожній для пані Воке і повен для задоволення марнославних потреб, зазнавав фантастичних припливів та відпливів, які зовсім не відповідали термінам найневідкладніших оплат. Чи ж не треба було, перш ніж покинути отой гидкий, смердючий пансіон, що постійно ображав його великосвітський смак, розрахуватися з господинею і купити меблі для квартири, яка личила б денді? А саме це виявилося неможливим. Аби забезпечити себе грішми для гри, Растіньякові ставало тями купувати в ювеліра годинники, золоті ланцюжки, платячи за них із виграшів, щоб у скрутну хвилину віднести їх до ломбарду, цього похмурого й мовчазного друга молоді; проте коли йшлося про плату за їжу та квартиру чи про купівлю найпотрібніших речей для світського життя, його винахідливість і тяма кудись зникали. Він не мав ніякого бажання робити борги, щоб розрахуватись за вже задоволені буденні потреби. Як і більшість тих, хто жив за принципом «якось воно буде», він до останньої хвилини зволікав сплату боргів, священних в очах міщан; так чинив Мірабо[111], що платив навіть за хліб тільки тоді, коли весь борг поставав перед ним у формі загрозливого векселя. Настав час, коли Растіньяк програвся і заліз у борги. Студент почав розуміти, що не може існувати далі без якихось певних джерел прибутку. Проте, стогнучи під дошкульними ударами свого незабезпеченого становища, він почував, що неспроможний зректися всіх утіх і житиме так далі, хоч би там що. Щасливі випадки, на яких він будував свої плани розбагатіти, виявилися примарами, а реальні перешкоди зростали. Довідавшись про сімейні таємниці подружжя Нусінгенів, Ежен побачив, що використати кохання як засіб збагачення можна тільки тоді, коли забудеш усякий сором і зречешся шляхетних ідей, які могли б виправдати гріхи юності. Він приліпився до цього життя, зовні блискучого, але отруєного докорами сумління, життя, в якому за хвилинні втіхи треба було дорого платити ненастанними тривогами; він загруз у багні, як той «Неуважний» Лабрюйєра[112], ща влаштував собі ложе у канаві, але так само, як «Неуважний», він поки що забруднив тільки одежу.

— Ну що? Вже доконали мандарина? — якось запитав Ежена Б'яншон, встаючи з-за столу.

— Ще ні, — відповів той, — але він уже харчить.

Студент-медик подумав, що це жарт, проте Ежен не жартував. Обідаючи вперше після тривалої відсутності за столом пансіону, він їв мовчки й про щось думав. Після десерту, замість того щоб піти, Ежен сидів у їдальні біля мадмуазель Тайфер, час від часу кидаючи на неї виразні погляди. Кілька пансіонерів теж сиділи ще за столом і ласували горіхами, інші походжали, продовжуючи почату розмову. Звичайно, пообідавши, кожен ішов з їдальні коли заманеться, залежно від того, наскільки цікава була для нього розмова, або від більшої чи меншої нестравності шлунку. Взимку їдальня рідко коли порожніла раніше восьмої години; і тоді чотири жінки лишалися самі й винагороджували себе за мовчанку, до якої їх змушувала присутність чоловіків. Того вечора Вотрен спочатку нібито збирався йти, проте вражений заклопотаністю Ежена, залишився в їдальні, щоправда, сів у куточку так, щоб Ежен його не бачив і думав, що він вийшов. Потім Вотрен пішов із їдальні разом з останніми пансіонерами, але навмисне затримався в суміжній вітальні. Він усе прочитав у душі студента й чекав рішучого моменту.

Справді, Растіньяк попав у скруту, якої, мабуть, зазнавало багато юнаків. Чи то з кохання, чи з кокетства пані де Нусінген примусила Растіньяка пережити всі муки справжньої пристрасті, вдаючись для цього до всіх засобів паризької жіночої дипломатії. Скомпрометувавши себе в очах світу, щоб утримати біля себе кузена пані де Босеан, Дельфіна ще не наважувалась, проте, надати йому тих прав, якими він, на думку світу, вже користувався. Цілий місяць вона так розпалювала в Растіньяка жагу, що зрештою зачепила і його серце. Якщо в перші дні їхнього знайомства студент вважав себе за господаря становища, то згодом пані де Нусінген взяла над ним гору завдяки вмінню збуджувати в Ежена всі добрі і всі лихі почуття тих двох чи трьох чоловіків, які водночас живуть у молодому парижанинові. Чи навмисне вона це робила? Ні, жінки завжди правдиві у своєму найбільшому лукавстві, бо вони діють під впливом якогось природного почуття. Можливо, Дельфіна, давши цьому юнакові владу над собою і виявивши до нього занадто велику прихильність, тепер керувалася почуттям гідності, яке змушувало її або зректися своїх обіцянок, або відкласти на деякий час їх здійснення. Це так природно для парижанки — вагатися навіть у полоні пристрасті й відкладати хвилину свого падіння, випробовуючи серце чоловіка, якому вона віддає своє майбутнє. Надії пані де Нусінген вже одного разу було ошукано: молодий егоїст заплатив їй за відданість зрадою. Дельфіна мала підстави бути недовірливою. Можливо, вона помітила в поведінці Ежена, котрого раптовий успіх зробив фатом, якусь неповагу до неї, спричинену незвичністю їхніх стосунків. Вона довго принижувалась перед тим, хто її покинув, і тепер, мабуть, прагнула піднестися в очах такого юного залицяльника й викликати в нього повагу до себе. Їй не хотілося, щоб Ежен вважав її за легкоприступну жінку саме тому, що він знав про її зв'язок з де Марсе. Нарешті, позбувшись молодого розпусника, цього справжнього страховища, його принизливого любострастя, вона відчувала величезну насолоду, опинившись у квітучих садах кохання, і їй приємно було милуватися ними, подовгу прислухатись до трепетного шелесту і віддаватися пестощам чистого вітерця. Справжнє кохання надолужувало за порочне. Це безглуздя повторюватиметься, на жаль, доти, поки чоловіки не зрозуміють, скільки квітів вони мнуть у душі молодої жінки першим обманом. З тих чи інших причин Дельфіна гралася Растіньяком, втішаючись цією грою, бо була впевнена в його коханні й своїй владі припинити муки закоханого, коли того побажає її жіноча величність. З поваги до себе Ежен не хотів допустити, щоб його перший бій закінчився поразкою, і вперто переслідував здобич, як мисливець, що хоче неодмінно підстрелити куріпку в день святого Губерта. Тривога, вражене самолюбство, розпач — удаваний чи справжній — дедалі більше прив'язував його до цієї жінки. Весь Париж вважав його за коханця пані де Нусінген, а він досяг не більше, ніж у перший день їхньої зустрічі. Він іще не знав, що іноді в кокетуванні жінки куди більше радощів, ніж насолоди в її коханні, і його охоплювала безглузда лють. Та пора, коли жінка чинить опір коханню, дала свої перші плоди: вони були зелені, кислуваті й чудові на смак, зате й коштували дорого. Часом, не маючи жодного су, не бачачи перед собою майбутнього, Ежен подумував, усупереч голосу сумління, про можливість збагатитися тим способом, про який казав йому Вотрен, — одружитися з мадмуазель Тайфер. Настав момент, коли скрута стала така відчутна, що Ежен майже мимоволі став піддаватися спокусі страшного сфінкса, очі якого часто його заворожували.

Коли Пуаре і мадмуазель Мішоно пішли нагору, Растіньяк, гадаючи, що лишився тільки в товаристві пані Воке й пані Кутюр, яка плела вовняні нарукавники, дрімаючи біля каміна, — так ніжно глянув на мадмуазель Тайфер, аж та опустила очі.

— У вас якісь неприємності, пане де Растіньяк? — спитала Вікторина, хвилинку помовчавши.

— У кого їх нема! — відповів Ежен. — Якби ми, хлопці, були впевнені у щирості жіночого кохання, здатного віддячити за жертви, які ми завжди готові принести, то ніколи, мабуть, не знали б горя.

Мадмуазель Тайфер відповіла йому поглядом, який не залишав сумніву в її почуттях.

— Еге ж, — вів далі Растіньяк, — сьогодні вам здається, що ви не сумніваєтесь у своєму серці, але чи певні ви, що ніколи не змінитесь?

Усмішка заграла на устах бідної дівчини, немов яскравий промінь прорвався з душі, і так осяяла її обличчя, що Ежена злякав викликаний ним спалах почуття.

— А якби взавтра ви стали щасливою та багатою, якби вам з неба впало величезне багатство, то ви все ж таки любили б бідного юнака, що сподобався вам у дні вашого убозтва?

Вона мило кивнула голівкою.

— Дуже нещасного юнака?

Вона знов кивнула.

— Що за дурниці ви верзете? — гукнула пані Воке.

— Не заважайте, — відповів Ежен, — у нас свої справи.

— Виходить, тут ідеться про заручини кавалера Ежена де Растіньяка з мадмуазель Вікториною Тайфер? — сказав басом. Вотрен, раптом з'являючись у дверях їдальні.

— Ах, як ви злякали мене! — скрикнули разом пані Кутюр і пані Воке.

— Що ж, мій вибір непоганий, — сміючись, відповів Ежен, хоч Вотренів голос викликав у нього таке глибоке хвилювання, якого він іще ніколи не відчував.

— Облиште ці лихі жарти, панове, — сказала пані Кутюр. — Ходімо, доню, нагору.

Пані Воке пішла вслід за обома пансіонерками, щоб, перебувши з ними вечір, заощадити свічку й дрова. Ежен лишився віч-на-віч із Вотреном.

— Я був певен, що ви до цього прийдете, — сказав Вотрен, зберігаючи незворушний спокій. — Та слухайте: я людина делікатна, не менш за всяку іншу. Зараз не вирішуйте нічого, ви не в своїй тарілці. У вас борги. Я хочу, щоб вас привів до мене розум, а не пристрасть і розпач. Може, вам потрібні кілька тисяч. Ось, будь ласка.

Цей демон витяг із кишені гаманця, дістав звідти три банкноти по тисячі франків і покрутив ними перед очима студента. Ежен був у жахливій скруті. Він заборгував маркізові д'Ажуда і графові де Траю дві тисячі франків, які програв на слово честі. Їх у нього не було, і він не наважувався йти на вечір до пані де Ресто, де його чекали. Це був один із тих вечорів, коли сходяться запросто, їдять тістечка, п'ють чай, але можна програти шість тисяч франків у віст.

[111] Мірабо Оноре Габріель Рікеті, граф (1749–1791) — діяч Французької революції кінця XVIII ст., відіграв значну роль на першому етапі її розвитку. Далі — прихильник конституційної монархії.

[112] Лабрюйєр Жан де (1645–1696) — французький письменник доби класицизму. В книзі «Характери, або Звичаї нашого часу» (1688) сатирично зобразив вище суспільство.