Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та говори ж спокійніше…

З усієї довгої начальникової промови Олексій сяк-так переклав лише дві фрази: якщо начальник випустить бодай одного росіянина з фортеці, йому самому розпорють черево. А в усьому винні якісь Хвостов і Давидов…

— Ясно, — сказав Головнін. — Тікаймо!..

Відкинувши присадкуватого списоборця, він вибіг з намету. У фортеці завили й заверещали. Могутнім ударом Хлєбников повалив двох японців. Близько гримнув постріл. На Хлєбникова відразу кинулось щонайменше з десяток солдатів, вони повисли на ньому, силкуючись повалити на землю. Штурман крутнувся на підборі, трусонув плечима, і японці розлетілись в усі боки.

— Молодчага Андрій Ілліч! — крикнув Головнін. — За мною, до шлюпки…

Він вибіг крізь браму. У фортеці вили й верещали ще пронизливіше й лютіше. Постріли заляскотіли тепер дуже часто. Над головою капітана просвистіло кілька куль. Він помилився, гадаючи, що шлях до берега вільний. З неглибокого ярка підвелась численна засідка. Головнін уник удару, вихопив з рук солдата спис, переломив його об коліно і став орудувати уламком, як палицею. Поруч опинився Хлєбников. Він прорвався до свого капітана крізь юрму. Хапаючи з землі каміння, працюючи кулакаїми, сюди ж пробивалися матроси Васильєв і Симонов. Мічмана Мура, матроса Макарова та Олексія на укосі не було видно. Їх схопили ще в фортеці. Але чотирьом таки пощастило вирватися, і берег був тепер зовсім близько…

Щось трапилось у галасуючій, виючій юрмі японців. Переслідування затрималось… Головнін зрозумів: японці побоювались, що в шлюпці є зброя. Яка досада! Адже зброї він не взяв… Але що сталося з шлюпкою? Тепер вона була за добрих п’ять сажнів від води. Головнін побачив укрите водоростями мокре каміння… Отже, був відплив. І виходить?.. Чи міг він припустити, що його маленькому загонові доведеться прориватися до берега з боєм, та ще під час відпливу? Він зупинився на мокрому галечнику. Авжеж, п’ятеро цю важку шлюпку так далеко не просунуть. У них лишалась одна-дві хвилини. Японці вже зрозуміли, що в шлюпці зброї нема, інакше чому б росіянам не кинутись до рушниць?

— Виходить, усьому кінець! — вголос промовив капітан, дивлячись в розгарячені обличчя матросів. Вони стояли поряд з ним, хрипко дихаючи, важко опустивши натруджені руки, втупивши очі в рейд, де чіткий, стрункий корпус «Дианы» наче летів під низькими білими хмарами…

Хвиля блищала на сонці, мов полірована сталь. Зненацька цей блиск рвучко переметнувся, ударив в очі Головніну. Та то вже не був блиск хвилі. Крива японська шабля блиснула просто перед очима капітана.

Дозорні «Дианы» доповіли Рікорду, що в фортеці знялося якесь сум’яття: японські солдати щохвилини то вбігали в браму, то повертались.

Рікорд, Рудаков і інші офіцери поспішили на місток шлюпа. У підзорні труби вони бачили, як виметнулась із брами сполошена юрма, як до шлюпки, залишеної відпливом далеко на березі, одчайдушно, геройськи пробивались четверо росіян, а п’ятий біг їм назустріч, шпурляючи в японців камінням…

Рікорд впізнав і капітана, і штурмана Хлєбникова, що стояли перед смужкою слабкого прибою, перед холодним простором гавані, чекаючи своєї долі. Він бачив, як оточила їх юрма і в сонячному повітрі заблискали шаблі.

До болю стиснувши кулаки, зціпивши зуби, він довго не міг вимовити ні слова. За синюватим, затуманеним скельцем труби. юрма японців повільно відходила. Сонячний берег незабаром збезлюднів. Над стінами фортеці тріпотіли смугасті прапори.

— Негайно до мене, на нараду, всіх офіцерів, — наказав Рікорд. — Діяти треба невідкладно й рішуче.

За хвилину всі офіцери шлюпа зібрались на палубі. Рікорд подумав, що за всі роки його служби на морі лише в Капштадті, в пам’ятну годину втечі, коли на карту була поставлена доля всього екіпажу, отака тиша сковувала цей корабель; але тепер вона була ще тяжча й загрозливіша. Тоді вони все-таки чекали переслідування й відкритого бою. Чи в далекому, чи в близькому, чи в абордажному бою, матрос проти матроса, всі вони готові були вмерти за волю. А тепер не солдати, не воїни були перед ними, — зрадники, які зламали слово честі, потоптали священний закон гостинності. І вони вчинили цей злочин, загарбники, на російській землі. І, напевно, вони справляли легку перемогу… Яка ж це ганьба для воїна — святкувати власну зраду! Дивлячись у застиглі обличчя офіцерів, він сказав:

— Наш капітан у полоні. Можливо, що в ці хвилини зрадники готують страту… Я питаю ради в офіцерів: бій, десант чи мирні переговори з відчайдушною спробою врятувати капітана й інших наших друзів?..

Якийсь час офіцери мовчали; лейтенант Ілля Рудаков виступив наперед:

— Ми всі готові іти в бій і битися до останньої людини. Одне питання: чи полегшить це долю полонених? А що як, в разі нашого виступу, зрадники поквапляться убити їх? Вони обов’язково поквапляться це зробити з боягузтва, злоби, побоюючись розплати. Я пропоную спробувати добитись звільнення мирним шляхом, і коли всі зусилля будуть марні, — бій… найзапекліший, нещадний бій!..

Доводи Рудакова були переконливі: здавалось, іще не пізно спробувати врятувати полонених. Японці могли вбити їх на березі, але чомусь відвели до фортеці. Виходить, полонені навіщось потрібні були самураям? Це й давало надію на врятування капітана та його супутників.

— Є ще пропозиції? — спитав Рікорд.

— Призначити делегата для переговорів, — сказав хтось з офіцерів.

— Я пропоную викликати добровольців, — просуваючись наперед, вигукнув Якушкін; в тоні його молодого, дзвінкого голосу прозвучала надія. — Якщо мені довірять хоч супроводити делегата… Я готовий…

— Тут усі на це готові, — зауважив Рікорд. — Доведеться кинути жеребок. Отже, ми вибираємо терпіння і мирний шлях… Ми будемо сподіватися, що наш славний капітан…

Він не доказав. Низько над головами офіцерів із свистом пронеслось ядро і спінило воду далеко за шлюпом.

— Зараз вони пристріляються, — спокійно промовив штурманський помічник Новицький. — На такій відстані це не важко…

— Однак це й є їхня відповідь! — гнівно прокричав Рікорд. — Вони стрілятимуть і по шлюпці нашого делегата… Слухати мою команду… До гармат!..

Шлюп здригнувся від залпу і повився синюватим димом. Біля брами заметались солдати.

Дивлячись у підзорну трубу, кусаючи губи, Рікорд сказав Іллі Рудакову з жалем:

— Яка шкода! Наші ядра надто малі, а глибина не дає нам підійти ближче. Цими ядрами ми можемо тільки пристрашити їх, але не більше… Ану, ще раз, — вогонь!