Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За такою нудною розмовою минуло понад годину. Нарешті, з фортеці дали сигнал, і чиновник сказав, що тепер він повністю щасливий: він може супроводити милих його серцю гостей.

Головнін наказав матросам витягти шлюпку на берег. Зрозумівши його розпорядження, японець з усмішкою вклонився. Олексій переклав його слова:

— Дуже добре! Ми цілком довіряємо одні одним…

Біля шлюпки Головнін залишив одного матроса. Крім мічмана Мура, штурмана Хлєбникова та перекладача Олексія, з ним було ще троє моряків, матроси першої статті: Спиридон Макаров, Дмитро Симонов, Григорій Васильєв. Вони несли подарунки, приготовані для начальника фортеці: дорогі відрізи шовку й сукна.

Не ця маленька фортеця із строкатим ганчір’ям на флагштоках, на якому зображені були дракони, сонце та місяць, вразила капітана і його супутників балаганним своїм обладнанням. Їх вразила кількість солдатів, що розмістились на тісному дворику. Щонайменше чотириста чоловік, озброєні рушницями, шаблями, списами, кинджалами й луками з набором стріл, сиділи навколо майдану, явно очікуючи якогось відомого вже їм наказу.

— Не може бути, — стиха мовив Хлєбников, — щоб стільки військових завжди перебувало в цій маленькій фортеційці… Їх, напевно, зібрали з усього острова…

— Мабуть, — погодився Головнін. — Побачимо, навіщо зібрали цю ватагу…

Серед майдану стояв просторий смугастий намет. Не затримуючи гостей і на хвилину надворі, чиновник провів їх у цей намет.

Головнін роздивлявся навкруги, мимохіть пригадавши бачену колись, у дешевому виданні казок, лубочну картинку з зображенням якогось войовничого каліфа. Начальник фортеці, з сонним маслянистим обличчям, важно сидів на високому стільці, тримаючи в руках металевий жезл, від якого через його плече тягся шовковий шнур. Вбраний був вельможа у дорогі шовки; на поясі в нього висіли дві золочені шаблі. Три страшні на вигляд зброєносці — один з списом, другий з рушницею, третій з золоченим шоломом, на якому виблискувала емблема сонця, — сиділи за його спиною, трохи зігнувшись, немов готувалися стрибнути…

Поруч, на стільці нижче, сидів помічник начальника, вже знаний Головніну, теж під охороною трьох зброєносців.

По боках в наметі сиділи вісім чиновників у чорних панцирах і кожен з двома шаблями. Як видно, сонний вельможа наганяв на них і повагу і страх, — вони не зводили з нього боязких поглядів.

Головнін, як звичайно, легенько вклонився; обидва начальники встали, піднісши ліву руку до лоба і немов переломившись у попереку.

Головніну запропонували невисоку лаву, але матрос Макаров поставив прихоплений з корабля складаний стілець, той самий, що капітан брав з собою, сходячи на берег острова Тана, і Головнін, відсунувши лаву, сів навпроти старшого вельможі. Мічман, штурман, перекладач і матроси посідали на лавах трохи позаду.

— Мені дуже приємно, вельмишановний капітане, — несподівано дзвінким, дівчачим голосом промовив вельможа, пильно оглядаючи Головніна, — так, так, дуже приємно побачити вас під цим наметом… Сподіваюсь, ваше здоров’я цілком добре?

«Ох, ця японська чемність!» — подумав Головнін. Він відповів, що теж радий бачити такого знатного начальника. Два-три десятки запитань були непотрібні й пусті, хоч вельможа і його почет всіляко виявляли радість, почувши, що Головніна звуть Василем Михайловичем, що шлюп називається «Диана» та що це ім’я древньоіталійської богині місяця…

Слуги принесли чай, а потім тютюн і люльки. Відсьорбуючи з фарфорової чашки несолодку зеленасту рідину, вельможа, ніби між іншим, спитав:

— Скільки ж людей у вас на кораблі? Напевно, там тісно?..

Головнін відповів, збільшивши кількість команди майже вдвоє.

— Напевно, це найбільший російський корабель? — поцікавився японець.

— О, ні! — сказав Головнін. — У нас є кораблі і вп’ятеро більші.

— Хіба в Росії багато кораблів?

Головнін усміхнувся:

— Коло берегів Камчатки, в Охотському морі, в океані, біля Російської Америки плавають десятки наших кораблів.

— Е! — вигукнув японець і оглянувся на свого помічника. Той устав і вийшов з намету.

Начальник з цікавістю розглядав географічну карту, подаровану Головніним, крутив перед очима запалювальні стекла, милувався ножами, оздобленими слоновою кісткою.

Помічник вернувся і щось шепнув вельможі. Усміхаючись, начальник потряс головою.

— Як це добре, — сказав він, — що ви прийшли до мене в гості. Коли б не оте непорозуміння з обстрілом шлюпки, ми давно вже стали б друзями! І справді, навіщо нам ворогувати? Ми можемо завжди лишатись друзями. Слово рицаря, жодна волосинка не впаде з вашої голови, бо ви мої дорогі гості…

Він підвівся, збираючись вийти з намету. Головнін теж підвівся. Японець дивився на нього усміхаючись.

— Але чого вам поспішати, капітане? Ми ще не домовилися про найголовніше.