Можливі менш радикальні варіанти — наприклад, коригування ай-кю… Брате мій м’язостатурний, ти, що цікавишся, скажу тобі відверто і непривабливо: тобі це не допоможе. Тобі я пропишу стероїдний оптимізм внутрім’язево і облагороджуючі маски зовнішньо. Кожному своє.
Справа, зрештою, не в приписі, а в принципі: перманентне щастя несумісне з життям. Ні, це зовсім не парадокс, це безпосередній наслідок безсмертя душі. Страшний Суд — гуманний суд, найвищою мірою. Душа, виплутавшись із невдач і нещасть, звільнившись од поточної реальності, миттю перекочує в одне з альтернативних нашому буття. Звідки нам знати, а раптом там рай і безсмертя?.. А якщо не пощастить, якщо знову не втрапимо — мабуть, повторимо. Затраснемо ще одну віртуаль-альтернативку. Засудимо на смерть ще шість мільярдів тіней. Прискоримо природний процес.
Ви не проти?
Ось і розповів я вам, панове, чому не зможу виконати замовлення. І хотів би — а зась. І жодною містикою не витягнеш із болота і коня свого, і себе. В болота, якщо ви розумієте, власна магія. Жабина.
Воля — сила, що творить. Чи то держава, чи то рать новоросійська, чи самотній мандрівний дурило — тільки сам, тільки крок за кроком, болотяними купинами, в обхід чи назад власними слідами… а провалився, засмоктало — благай про допомогу. Вклади в благання всю свою волю.
Жаб’яча магія гірша ніж смерть.
Розслабся, браток! Може, й не доведеться тобі мене порішати. Це вже як пани вирішать. Вони теж люди. І ніщо людське для них не чуже.
Не прощаюся з вами, панове. Ще якось зустрінемося. Світ потойбічний тісний.
Дякую за компанію.
НЕХАЙ СОБІ ГРИМИТЬ, ХАЙ СОБІ ГРАЄ…
1
Кімнатчина без дверей — це добре, що двері вони заклали. Жодна погань сюди не заповзе. Ніхто не вчепиться в горло посеред сну. Чи то ніч у вікні взялася вихорами, чи пітьма повсякчасна клаптями летить — пофіг. Нехай там собі штормить і псом здихаючим виє, по склу шкребеться та в стіни гримить: а пофіг, братці!
Не тому я не сплю, що боюся не прокинутися одного разу. Не боюся я ні цього, ні іншого, від чого у всіх мороз по шкірі: взнати раптом, що всі ми узяли та й заснули наяву. Що ми вже спимо, немов ведмеді в хугу, і ввижаються нам відображення наші в дзеркалах, і начебто не прокинемося вже, зовсім не прокинемося — ні, я цього не боюся. А якщо навіть і побоююся, то лише трішечки, і тільки тому побоююся, що дізнаватися про це не хочеться. Почути прямим текстом таку про себе притчу, фішку про всезагальну божевільню, де насправді всі давно і міцно припухли, вдаючи, нібито про це не знають, упоперек єства мого і проти шерсті. Ну це я так, образно. Яка шерсть? немає її на мені.
Мій сон не перерветься на світанку, не розколеться від гримотіння будильника. Тягуче зацвяховане сновидіння, яке я вважаю реальністю, несхитне і до одуріння прозаїчне. Я стирчу посеред приміщення без виходу, ні про що не дбаючи, безуспішно колупаю пальцем сталеві стіни, розмовляю з ними — і позіхаю, позіхаю. Я наглухо зачинений у темному нерухомому сні… ніяк не можу висунути ту шухлядку, в яку мене пожбурили. Закинули, немов шматяну ляльку, яка відтанцювала своє. Хто? козли якісь. Навіщо? а просто так.
Та ще віднявши оту ідіотську ідею, та ще за винятком кривої перспективи застрягнути, немов у болоті, уві сні невідомого походження, окрім цього я взагалі нічого вже не боюся. Окрім, звісно, вічної нудьги і сверблячки в центрі спини, у самому центрі беззахисної моєї спини, зверненої до сліпучого місяця, до дворогого дідька у вікні, який майже вислизнув під обрій, але при цьому не забув озирнутися на мою кімнатчину. Я не боюся заснути, ні, просто від самої думки про сон у мене відразу ж загострюється безсоння. Татинка (так її звали), пташинка рання та невтомна, поважала мене, пригадую, за безвідмовну чуйність: у будь-який час, і вночі, й на світанку, з півоберту. Спати безвідмовному та чуйному ой як ніколи…
А чи знаєте, панове, що воно означає — стати господарем власного часу? Це означає цілковиту неможливість хоч якось цей самий час організувати. Спав я перший тиждень зовсім огидно. Днями і добами спав. Надолужував утрачене. Тепер звірію, коли бачу ліжко. Тепер мене в постіль калачем не заманиш.
Та й для чого? Розслабуха, кайфець, музончик із точки, дзиґар у зуби: живи, дими, відтягуйся! Тепло, над маківкою лампа, ноги на стіл задерті, у руці ручка: букви шкрябаю, слова одне до одного припасовую. Творю творіння. Натхненний автор балад. Літописець часу зеро. Що робити, без пристойного заняття зовсім здурієш, розпухнеш від неробства… Ну кросвордик хоч би підкинули!
Нічого при мені зайвого, нічого цікавого. Пошамати — дві коробки банок залізних, свіжатинка у морозилці, хрустких пачок у столі навалом. Вода з крану, чайник електровозний та штабель чайницьких коробочок з різними етикетками; розглядаєш етикеточки — захоплюєшся: наскільки велику планету виздихали, маніяки! Зуміли все-таки. Ніщо не гальмане ошалілих сапієнсів.
Недоліки самітництва: абсолютна відсутність ста грам перед сном (тьху! ото звичка в’їлася! спати, аякже! фігушки! для засудженого сон — як для призовника повістка) — ну, я від цього не страждаю, не згадую навіть. Як-не-як, повеселився на задану тему в молоді літа. Живу, як-не-як, цього факту досить, щоб і нині у радості зберігатися, без міцного і вено-розширяючого. Ніколи мені час убивати, шкода втрачати останні свої деньки. Час узагалі вбивати не варто. Навіть щоб помститися за те, що він із нами коїть.
А в спині моїй, посеред лопаток, кнопка — чи, навпаки, отвір для ключа: «лок» — завмри, тварюко! «анлок» — живи! Лок, анлок! Завмри, живи! Карма, так її! Зрештою, брешу, немає там нічого, я виделкою дотягувався, перевіряв, жодної дірки там, жодної карми; так, пусте відчуття. Звичайнісінький самообман. А от навколишня дійсність, як ти про неї, підлу, не думай — вона, братці, аж ніяк не самообман. Уже якщо вхопить за горло…
Підійду, ха-ха, до вікна; визирну, слово лайливе вивергну… посміхнуся, почекаю трішки, та й сплюну: марно! Там, унизу, — здурілі. Не вдається мені діалог зі здурілими. А шкода. Коло спілкування не вибирають. Треба задовольнятися дарованим…
Погиркують, ікластенькі, сподіваються. Бурчать черевато. Це перевертні, їм кров моя потрібна; не дочекаються. Я ж бо, братці, збираюся решту днів провести у своєму чудовому склепі, у чотирьох стінах салатового кольору, й ні виродки підвіконні, ні собачатина з-під боку (ніяк не зрозумію, шакали це чи все-таки вовки-недоростки) не зможуть до мене добратися.
А нерви в мене як у вола. Вони завивають — я музончик; вони починають шабаш — я, на зло, танцюю з уявною дамою уявний матчиш (матчиш — вид танцю; кросворди — мої університети) чи просто стрибаю чортом навколо столу. Паритет у нас. На мою користь паритет, бо їм сюди не дотягтися, поки птахів своїх страшненьких вони на підмогу не прикличуть. Ну а птахів, пташечок перетинчастокрилих, із крокодилячою мордою, я після Кола й не бачив. Чи то перездихали, чи то непід’ємними вони стали, перехарчувалися людським м’ясом.
2
Коло, земляки, гідне того, щоб його описати. Саме описами я й зайнятий, через обставини і на той випадок, якщо знайдеться кому читати. Чи то Господь у безмежному милосерді створить новий світ, чи то інопланетяни безпристрасні спіткнуться об мій кістяк, усе ж не даремна праця.
Людно на порозі Кола. Люта сторожа, могильний дух; довгоногі білозубі відьми — усмішки, наче ножі; кошлаті телепні в буфеті — щойно з лісів-боліт; хлопчики-пострибунчики з автоматами; літня неговірка леді з косою; шість пар язикатих гермафродитів, чорні вітрила замість рук. Осяйний, звіромордий, тисячоокий тип, який покрикує на босих пустельників; миші шарудливі та тварюка з головою від самих п’ят. Ряджені всюди: захват упізнавання, гидотне цілування потвор.
Доставили мене туди в синьому краплеподібному автомобілі, запряженому у п’ятірку косуль. Копита іскрять на камінні, наскрізь пропалюють вибоїстий асфальт. Доставили та не веліли випендрюватися, поживний пане, тут вам не ігровий салон, тут з’їдять без оскарження після першого ж кивка. Ну я й не випендрювався, хіба що спересердя заїхав по ніздрях спеціально для того створеному мертвякові в червоному жупані, і погань ця довго по-матірному верещала, доки я обертання столів тамтешнє обходив і з відьмами переморгувався.
Могутнє враження справляють на людину відьми! Ех, відьмочки-насмішниці, язички як бритва, іклоньки як у лисички, — ех, скинути б вам рочків по п’ятсот…
Мажордом змієм прикинувся: сичить і плющ обвиває. Зміючки дрібніші й простіші — прислуга, кур’єри, посильні. Звиваються під ногами, під столами, під килимами, все про всіх знають. У потрібний момент потрібна зміюка вкусила мене в потрібне місце. У п’ятку, добродії.
Пропікає! Кропив’яний свербіж у крові. Зміїний поцілунок міцніший, ніж спирт. Але нічого, терпіти можна. І не таке витримували. Головне — не померти від такої дрібниці. Людина вмирає — чортів тішить. А я злий на чортів. Скільки вони мене зачарованими місцями водили! Скільки разів у глушині безпросвітній залишали!