І закрутилися дзеркала… Отже, виклик. Моя черга. Час на прийом.
Саме Коло — це видовище.
Це, браття, дванадцять разів по богу. Западаєш у стіни дзеркальні, немов у глибокий наркоз. Голоси, плями, скрипи. Сад нескладних нот.
Шумить, реве ураганно листя. Виграють роздвоєними язиками гілки. Трава, постіль твоя, сама тебе сповиває, гладить повіки жорсткими щупальцями, холодить зап’ястя присосками: спи, добре? спи, бо ти — падаєш! Полум’я назустріч, списом, — квітчасто-ніжне, пелюсткове, отруйне. Не ухиляйся! Полум’я — потрібне! фіолетовий язик підхопить, покуштує; ти — всередині…
Сплеск. Нірвана. Пливеш у іскристому та тягучому янтарі, обливаєшся гарячим потом. Як пічкур на сковороді. Було падіння, веселе падіння у вогнях і гаморі, тепер океан навколо. Океан нерухомого туману. Йому однаково, що породжувати і що споглядати. Йому не потрібен простір-час: він і є і простір, і час, і ще сім із гаком вимірів на додачу. Йому невідомі закони: він завжди поза законом. Дихати там нічим, але дихати там і нема чого. Там тихим одразу стаєш, оскільки масштаб свій і місце своє раптом розумієш.
І тоді згущаються з туману тіні.
Пахани на сходку з’їхалися! Риба, яка гойдається у фотелі на коліщатах. Поруч дядько-Водолій із зіркою в чолі; з другого боку червоноокий маршал Овен. Всеруйнівний Телець і всевидючі Близнюки; розсудливий Рак і мудрий затятий Лев; єхидна розрадниця Діва й отруйний цілитель Скорпіон — усі вони по-прокурорськи дивилися на мене. Туман, задушливий туман, подібний до часу, — чому туман завжди такий подібний до часу? — завішував сцену, що обертається. Мене поглядом не проб’єш, одначе як не відчути в такій обстановці свою жалюгідну належність? Слабка людина, розчавлять її одним натиском пальця, ніби блоху-роззяву.
І — такі вже у них звички — навколо й над ними, немов відображення або сон, вимальовувався всесвіт, з усіма своїми непривабливими подробицями. Палав обрій, у небесах кипіли сузір’я, бігали у пітьмі один за одним збожеволілі побратими мої.
Сучасність наша ніяк не сприяє міцності духу, тому незатишно було мені в компанії вседержителів. Вони не залякували: кому спаде на думку залякувати кропиву, яка здуру проросла крізь щілини в бетоні плацу? Вони нічого не пропонували: ніхто не пропонує зійти з дороги мурашці, маршрут якої перетнувся з рухом бронетехніки. Вони просто вивчали диковинний екземпляр. Я здогадувався: мій випадок цікавив їх з огляду на повну неможливість мого випадку. Мені давно належало перетворитися на яку-небудь волохату сволоту і з розумінням підвивати в зграї одного з демонів, цих самовизначених креатур (кросворди читайте, неуки! кросворди — вмістилище істин і прямий шлях у чудесні поля!), висуванців пітьми, які називають себе земними богами. Або ж, на вибір, просто померти, переставитися від чергового нещасного випадку, накласти на себе руки, померти від серцевого перенапруження — подробиці за смаком. А мені — ось я, у центрі Кола, живий і цілий! — як завжди, все пофіг. Навіть власна долечка. Плювати я хотів на складності нового устрою з усіма його перипетіями, законами та беззаконнями!
3
Зі школи, здається, нічого крім останніх сторінок не читав. А от у школі, в період бурхливого дозрівання, ковтав запоєм. Класик дохідливо виклав суть фаталізму; сьогодні саме слово фаталізм переінакшено, по-іншому воно вимовляється, абсолютно по-нашенському, та тільки ж не у вимові суть. Суть у тому, що ти засвоїв: смикайся, не смикайся, нічого для тебе у світі не зміниться. Не станеш ти щасливішим, коли вкрадеш мільйон, чого б не затіяв ти на вкрадене; не надихне тебе дівчинка за викликом, хоч би як пречудово її не навчили; не зумієш залити тугу ні бормотухою, ні колекційною пляшчиною з бургундських льохів. І якщо не випало тобі, то проживеш довгі літа боягузливим лохом; а якщо випаде — прогримиш на весь світ і згинеш. Або — навпаки. Кому як.
І коли відчуєш ти цю невигадливу істину — нутром, хребтом або, внаслідок особливої тупості, черепною кісткою своєю — тоді й підійдеш до основного висновку: не ставай сукою, не роби капостей братві, розглядай хмари в сонячний день та оминай провісників.
Мучителі, коли вивудили з мене цю довгу невеселу думку, то знову в німоті своїй розчинилися: зникли всі як один, так ні слова й не кинувши. Не заслужив я, мабудь, слів. Не удостоївся вердикту. Мені, який на мить вознісся в сяйво, повернули свободу залишатися тим, ким я є. Відьмочки, мене побачивши, розвеселились та перетворилися на дів невимовних… нахлинули тут часи тугі, закрутило нас, завертіло у танці хмільному… Коли отямився, виявив, що історія раптом завершила безглуздий рух свій.
І застряг я в незрозумілій келії, де ні похмелитися, ні дівці підморгнути, ані пригадати навіть, що привиділося, а що насправді було.
4
Зовсім ті, нижні, вчаділи: один на одного видираються. Вилізти сюди затіяли — розум їм повідбивало. Їм, перетвореним, не так крівці хочеться, як невразливість мою розколоти. Пищать вони, скаженіють, на людей іклом клацають і самі не розуміють чого скаженіють, Або розуміють але собі не зізнаються. Зізнайся-но, що ти перевертень. Куди там! ми й у меншому не зізнаємося ні перед другом, ні перед Богом. Погодитися з ближнім, що два на два — чотири, для нас гірше за образу.
Надзвичайно чіпкі тварюки. Скелелази. І не в облом їм через мене так напружуватися? Зачиню-но я вікно… Навчилися вертикальному переміщенню, на біду мені. У нинішні часи висота — не перешкода. Будь-який плазун на будь-яку висоту заповзе й кого хоч ужалить. Або, приміром, візьме ліцензію, крила відростить, назве себе птахом нового типу…
Перетворені. У тім-то й річ, що з’ясувалося: не піддаюся я модним мутаціям. Імунітет. Не в мене самого, звичайно, тільки де вони, інші? Де ті лобаті гуманісти, високорідні благородія? Немає їх серед живих. А хто залишився, хто вирішив і посмів стати Пустельником, той нині за тридев’ять земель, під світилами іншого спектра, куди таким, як я, шлях закрито.
Зроблю перерву. Здається, візитери до мене. Що ж, від долі не відмажешся…
Досить у шибки дертися, могильники, зараз відчиню!
5
Справи! Чорт, справи! З’явився крутий хмир крилатий, морда обвисла, чи то бичача, чи то ведмежа. Змахнув зі стіни виючу погань, як жалюгідних тарганів, і впустив у мою обитель якогось баранокозла в окулярах. Векає він божественно, бородиською привітно трясе, пряде очима, як стурбований гей. Наказав хмир братися за роботу та всіляко сприяти пошукам баранокозла. Я слухняно кивав, на знак вдячності за продовження днів моїх, і думав, як би ловкіше від роботи ухилитися. Заради чого впрівати?
Потім літун спурхнув, а рогатий довго викладав мені суть справи. Йому дуже хотілося вмотивувати безславний кінець людської цивілізації, він шукав у мене співчуття, він думав, що я як свідок підберу необхідний фактаж (у моїх кросвордах такого слова не було! слід поцікавитися), після чого небо зрозуміє мою корисність і віддячить мене перепусткою до раю. Від нього смерділо козлом, і я попросив його на хвилинку знову відчинити вікно та заодно приструнчити колдирів, які ридали внизу. Він це міг, ще б пак, він міг тепер усе, він тепер влада, він сила і новий порядок.
Коли масивні роги ідола зависли над безоднею, я ривком скинув його вниз, у пітьму та скавчання, потішившись захопленому вереску зграї.
От і хлопцям од мене перепало. Упав з небес нежданий агнець, і настав м’ясний день…
Немає змін у побуті моєму. Пишу собі, розмальовую квітами стіни, марно чекаю відплати. Ні відплати мені, ні винагороди. Той могутній хмир, хранитель мій, майнув у височині, глянув недобрим оком, беркицнувся — і тільки його й бачили. Я до нього претензій не маю. Живемо, браття! Хто де — у пеклі, у чистилищі чи на грішній землі — але живемо і будемо жити, незважаючи на кінець світу!
Віват Колу творящому — Колу нещадному — і до поєднання серед світил!
А куди ми подінемося? Не купують квитків до раю. Доля кожному дарує свій п’ятачок. Витрачай як завгодно. У кожного свій наділ: на ньому і танцюй. Хочеш виростити сад? Будь ласка! Розпуши ґрунт, удобри його, висади для почину звичайну траву, а потім, коли минуть літа, розшукай справжнє насіння. Оберігай паростки, не впускай до саду чужинців, думай серцем і не шкодуй рук. Коли-небудь твоя ділянка примкне до Едему… Хто спроможеться на таке, той здобуде, що й казати.
Ну а ми просто тішимося на недоглянутій землі; забави наші — дурні танці поодинці для себе одного; за справами нашими маємо. І нема нам спокою. Нікому — ні тому, хто перетворився на нелюдське страховисько, ні тим, хто зберіг людську подобу, — однаково не буде спокою до повного покаяння.
Врешті-решт, покаяння неминуче, хіба не так? кайфуючий пофігіст не дасть ради з нескінченністю, з ходінням замкнутим Колом, з каруселлю настирливих знаків. На те вона й нескінченність, щоби встигнути зносити білі шати і сім шкур поміняти в пекельному пожарищі.