Я, звісно, нічого не зміг. Прийшов і відрапортував: так мовляв і так, всю декаду м’яса не їв і на співпрацівниць не задивлявся, набридло, пішли ви всі туди-то й туди-то, а я піду і нарешті нап’юся. Гуру не заперечував. Він повів мене нагору, до себе у келію, відкриту тільки для втаємничених. Відчинив бар, і… І я довідався про існування альтернативних світів.
Хотів би я розуміти математику! Та чаклунська наука, те китайське письмо в кожному знаку приховує світ. Гуру стверджував, що, за наявності природних схильностей, математик зуміє запакувати Всесвіт в одну сторінку формул. Розкривши формули, кожен зможе проникнути всередину Задзеркалля. Це звучало досить дико, але я звик вірити наставнику. Зрештою, його кут зору нічим не підтверджений, він сам попередив мене про це. Мені залишалося тільки слухати та кивати. Наставника, як і долю, не вибирають.
Виявляється, існував десь і математик, який торкнувся таємниці.
— Шевчук Сергій Романович, фізик-теоретик. Займається таймонами. Таймон — квант фізичного часу.
— Змилуйтеся! — почав благати я. — Моя математика відпала від мене ще в школі, коли я додумався вчительку-математичку на побачення запросити. Розумнюща була жінка! А які ноги!
— Я тобі не казав, що ти закінчений дебіл? — поцікавився Вчитель.
— Знаю, знаю! Чув мільйон разів!
— Цього мало. Мало того, що ти дебіл, ти ще й пес псячий, — зробив він карколомний висновок. Мені, ослаблому від утримування, аж смішно стало.
— Я давно забув, як виглядає жінка, необтяжена умовностями!
— Пес блудливий! У викладача не буває ніжок, дійшло?
— Та що ви, — розгублено вимовив я, — це ж зовсім інше. Світле, незабутнє. Вона розповідала про диференціали і жерла морозиво, а я все норовив торкнутися її руки. Я її Русалочкою називав… про себе, звичайно, тому що несміливим був і боявся…
— Русалкою? — недовірливо перепитав гуру.
— Русалочкою. Це — з казки. Були б ви простішим, знали б.
— Русалка — це добре, — невиразно сказав він. — Це ми врахуємо.
— Не варто б її…
— І це ми також врахуємо.
Несподіваними шляхами потрапляють до нього адепти.
Минуло ще ен днів…
Панове! Не переглядайтеся. Для малограмотних поясню: «ен» суть натуральне число… Ну не треба так! Не треба очка мружити, мружики ви мої! Для тих, хто окропом прискає, повідомляю: «суть» — це таке серйозне математичне дієслово. Строга дія зі встановлення відношення еквівалентності або ж квантор існування. А натуральне число — це, в натурі, будь-яка цифра! Зрозуміло, квантори вилибисті? Що ж ти так вилупився, кандидате рукопашних наук? Від чого оченята квадратними стали, філософе задньої підсічки? Тяжкою думкою подавився? Виплюнь каку! Звільни пащеку для моєї оповіді! Вона ще тільки починається.
— Був контакт? — запитав мене гуру, пахкаючи люлькою.
— Контакт є, а пуття немає, — і я коротенько переказав йому свої сни. Невиразною мовою, оминаючи невимовне, старанно приховуючи їхній сексуальний підтекст. Він, одначе, зрозумів. Він розумів мене набагато краще, ніж будь-хто інший, — ніж я, наприклад.
— Незрозуміло, що є припущенням, а що — імплантацією можливостей, — узагальнив він. — Відсутній причинний зв’язок. Заплутаний клубок шляхів, згусток прагнень і табу. Сам винен. Пощо тобі усвідомлені сновидіння, якщо ти ніяк не виявляєш у них себе?
— Страшно мені. Йду і шарахаюся від тіней, як тигр від дресирувальниці.
— А дарма. Відкинь страх. Там має бути Межа, що розділяє світи. Пройди її. Дій за внутрішнім покликом. Будь готовим до всього. Пам’ятай про обережність. Не забувай, звідки вийшов… І тоді все тобі вдасться. Технічно ти готовий, хоча розумово… що ж, доведеться мені побути поруч із тобою. До ранку ти мій гість, якщо не проти?
Я не був проти, як не заперечував би, почувши прохання дантиста, похмурого бандита з нікельованим жахіттям у руці, присісти на хвилинку і якомога ширше розкрити рот. Я переступив поріг келії Вчителя вдруге. Він пригостив мене… байдуже чим. У нас із ним дивні смаки. Відключив телефон, відчинив вікно, подивився на західне сонце, зависле в кронах, велике і стигле, як диня. Сказав:
— Поки не стемніло, ми можемо ще раз поговорити про теорії і здогади. У минулій розмові я згадав про таймони. Не можу сказати, наскільки вона правильна, ця нова фізика, але якщо повірити в неї, то в нас з’являться необхідні терміни, — чого ще бажати? Давай повторимо пройдене. Отже, я тебе слухаю.
Знову виховна п’ятихвилинка! Перевірка вміння зосереджуватися і запам’ятовувати. Цього разу я дав собі раду. Знання вистрибували з мене, як горошини з перестиглого стручка.
— Поле часу квантується, тіла синхронізуються шляхом обміну таймонами. Твориться єдина безперервна сутність, простір-час, в якій і міститься наша реальність з усіма її бебешками. Світло зір падає на фотопластинку і засвідчує: десь там, у безодні, висять палаючі кулі, що нагадують Сонце. Якщо світло зірки заковтнула туманність пилу, то ми нічого не довідаємося про неї, поки самі не прилетимо туди. Ми можемо тільки здогадуватися, що там щось є.
Щось подібне відбувається із таймонним потоком. У нашому часі присутнє тільки те, що прив’язане до Землі неперервною темпоральною взаємодією. Якщо щось заступає від нас частину Універсуму, поглинаючи таймони чи перевідбиваючи їх, то ця частина випадає з нашого часу і вже не підлягає спостереженню.
— Хотів тебе похвалити за старанність, але бачу, що немає потреби: ти й так зараз луснеш від заповзятості. Немає чим пишатися, хлюпчику. Можна зазубрити які завгодно слова, але ні чорта в них не зрозуміти.