Відьомство виявилося цікавою, ненамарне вигаданою штукою. Господиня (справжня) дивилася на неї і думала: зовсім зневірилася баба, треба б їй підкинути яке-небудь осмислене заняття, вона й себе, і мене зведе шаманством. Нічого, згодом притерпиться. Наклала закляття на двері, і візитерів поменшало. Заходить дебела тітка: «Вам телеграма». До біса тітку! Більше вона не пробереться, не зуміє. Молочарка заходить, зарослий різник з важелезною торбою, варто сказати йому, що досить, що вже не треба, бортовий холодильник і без того від їжі вгинається, для чого нам баласт — але сказати чомусь забувається, і ось він знову тут, чи не примагнітити і його? В’язанка копченого, рибні розсипи на купі запилюжених паперів, залишених якось нотаріусом, — подивитись би, про що вони, раптом виявиться вілла на Багамах чи відеомагнітофон. Утім, на якого ікса нам Багами? (Так Юрко каже, веселий він, хороший, ніби й не в бурсі виховувався. «А що ще залишалося робити?», заперечила вона комусь). Ковбаса по килимах котиться, та нехай уже, не вставати ж через неї, Мариська потихеньку своїм мишенятам перетягне. Прибирати вони не те щоб зовсім перестали, ні, просто даремної дурної роботи господині не люблять, за межі житлової зони й самі носа не показують і людям зазирати туди не радять, недобре там з якогось часу, погань усяка розвелася від спеки і Чорнобилю. Відновилися підземні вибухи, перестуки нічні виникли, спалахи в небесах, зміцніло чаклунство в крові.
Після серпневих подій будинок став здавати позиції. У бійниці уранці зазирала осяяна низьким сонцем малинова хмара, яка закривала небеса. Дні стояли похмурі, й уже у вересні почалися дощі. Верхній поверх довелося заставити ночвами і проробити в покрівлі діру для стікання води. Рожева водичка з хмар дозволяла їм обходитися без солі. Зовсім зникли автомобілі: можливо, вулиця заросла буйним бур’яном, або ж її перенесли за тридев’ять земель, відповідно до реконструкції. «Щось змінюється», кажуть люди, які далі їх відвідують. «Бомба, землетрус, повінь, катастрофа, перевибори. Ірак, інфляція, заручники, мафія, радіація, ще катастрофа. Волосся випадає, дві голови і п’ять ніг, біржові вісті, курс мінливий, прогноз невтішний, блискуча посадка зі схованим шасі, знову катастрофа, космічні діри, поземні порожнечі, всесвітня хворість». Їм усе це близьке і зрозуміле, їхня телетруна досі тішить новинами та фільмами, вони люблять Світлану і не люблять цих жовтодзьобих вискочок, а картини тепер роблять безмозкі шкуродери. Якби не Рязанов, не Гайдай якби, не інші щонаймиліші особистості — Саша Маслаков досі на коні, і, як і раніше, знає свою справу пан Сенкевич; я б зараз навіть Капицю із задоволенням додому впустила, він так добре тлумачить очевидне. Що там ще за інопланетяни, не буває інопланетян, завтра спростування дадуть; чорти лише бувають, у підвалі нашому скачуть, та ще барабашки новоявлені на горищі, трясуни-стукачі, озвучені помилки наші. Замучила ти мене своїм зіллям, мати, душок від нього і патьоки на стінах, чого ти хочеш — час назад повернути? Яка Чечня? Не чіпай ти її, бога ради.
А Мариську разом із приплодом пожерли дикі лякливі приблудні кицьки, і ночами тепер чути їхню довгу вовтузню над засохлою ковбасою. Сіма перестала навідуватися, чи не занедужала, як же так можна: прожити життя і не поставити телефонного апарата, яка все-таки дурість, треба стружку зняти з її дикуна, міг би й сам здогадатися, мужичня, адже не дай боже щось трапиться. Натяки у всіх дурні. Нападки майже неприкриті: що, мовляв, сиднем сидите, з космосу гості в нас, контакт культур, нова ера, мохом ви покрилися і павутинням заросли, старі порхавки, — у відповідь сміються, спілкуються вони вже без слів, без жестів, без поглядів. Думки, як маленькі павучки, перебігають із серця в серце, споріднені серця починають битися в унісон і вистукують ніжний дріб. Нерухомі та безсловесні, мов йоги, вони провадять нескінченний монолог премудрої двоєдиної відьми, обидві іпостасі зливаються в потемнілих дзеркалах, і на дзвінки вони не відповідають, набридло, двері в нас із секретом, заговорені. Павутина в дверях, павутина всюди, трава на облуплених стінах — екологія, єство — і кажани на стелі. Це вам за Мариську, котяри: отрута на жувальцях, червоний блиск у незмигливих очах, димне світло із зодіакальних небес, зачаєне у вертикальних зіницях передчуття.
Дзвінки припинилися, телефон якось зненацька став непотрібним, а телевізійні новини день у день повторювалися — затягнуте тужливе зведення про невдалий кінець світу. Інопланетні гості, інопланетні добродії, інопланетні панове. Рибки перетворилися на гарпій ніде не описаних видів і форм, на страшних бойових потвор. Із непрозорих акваріумних западин вистрілювали фонтанчики слизу; лимонна глушина, видозмінюючись і пристосовуючись до умов існування, навиліт прошила віконниці й крихку цеглу фасаду, пустила коріння в асфальт і багатоярусним синьо-зеленим коконом обплела дім. Останнім, хто посмів прорубатися крізь кокон, був Юра, безстрашний і могутній капітан могутнього і безстрашного вітчизняного флоту. Справжній капітан, з усіма регаліями. Вона простягнула до нього висохлі руки, болісно намагаючись знову, хоча б на мить, визирнути з-під панцира. Адже це востаннє, щонайвостанніше. Дозволь же. Влий у мої жили людську кров, коріння знайде її, у глибинах земних стільки невитраченої крові… розпрям — я вмію тягнутися вгору… зніми прокляття, дай мені стати для нього феєю дитинства, знову, зараз; тоді він піде колишнім. Заспокой. Він не повинен знати, нехай він не здогадається, нехай збережеться; я — фея, зачарована часом у кощієвому саду… непорушна скам’янілість любові…
Нарешті, в оточенні викликаних на підмогу духів, у заломлених променях пам’яті, які воля її сфокусувала на поквапливій увазі сина, у сяйві ілюзії почала вона рух назустріч. І він побачив, визнав її, просто з порогу розкрив їй обійми, сивіючий і енергійний, веселий і чарівливий, як його батько, але з власною, нею вистражданою силою, з її очима, з її ніжно окресленим підборіддям під батьковою дорожньою щетиною, — ось де усе моє, зрозуміла вона, при ньому все, відняв… віддай! — спалахнуло раптом у тому чорториї, з якого вона тепер вершила справи свої.
І промчав вихор. Син ступив до неї, вдивляючись у напівтемряву, у світіння екрана, він сполотнів і, задкуючи, впустивши порцеляну, що хруснула, прожогом кинувся назад, у блакитну щілину, яка замикалася за ним, у перевернутий світ своїх наївних очікувань і непотрібних кораблів. Майнуло, пискнуло, заревіло за порогом, заскрипіла й просіла стіна, потерть посипалася згори, зблиснула пара очей, почулося люте фиркання домовика.
— Щось не так, щось негаразд у них у туманності, Любонько, — припустила господиня. Друга господиня мовчки дивилася в синю імлу за перекошеними дверима, і тоді першій довелося додати: — Зате в нас із тобою все гаразд, усе як і раніше… Як і раніше.
6
Одного разу хтось із них, експериментуючи з умістом валізки й обгризеними телевізійними нутрощами, зумів переключитися на інший канал, де невідступно транслювалося з невиразно знайомих далечіней, де сонячно, росянисто, де легко літати в прохолодному дзюрчливому повітрі і годувати горішками муркітливих тигрів. Прилад більше не потребував електрики, давно відрізаної заздрісниками із зовнішнього світу, і тепер двоголова відьма всі свої думки зосередила на новій чарівній країні. Країна простягалася від суворих земель Лицарства до лазурової Млості на березі південного океану; водночас вона була нескінченною. Будь-хто, хто забажав би повторити свою останню подорож, мав право вимовити формулу забуття і повернутися до початкової точки — дехто, якщо вірити хроніці, навіть скористався цим правом.
Миготіли за стіною роки, будинок здригався від тиску сторонніх подій, але вони добре захистили його і могли спокійно, нехтуючи погрозами, займатися розгадуванням таємниці. Нарешті, не забувши відсвяткувати прийдешню метаморфозу, вони підключилися до точних струмів приладу. У чорному дзеркалі відбилися освітлені близькими теленебесами величезні личинки з обличчями бабусь. Білі стебла звивалися на темному хітині, їх кількість не піддавалася підрахунку. Короткі лапки стирчали з лискучих роздутих підчерев’їв, круглі безгубі роти безупинно пульсували, заковтуючи курне повітря.
Одна з них, твердіша і товстіша, стала об’їдати книжковий мох, не гребуючи ні зотлілими корінцями книг, ні пожовтілими ламкими сторінками; інша дбайливо звернулася до її думок, оминаючи вербальні і кодові форми спілкування, притаманні істотам, які не досягли поєднання.
— Не їж надто багато, Віро, тобі не можна зараз, я знаю, краще потерпи, обмежуй себе необхідним — носити легше буде, зрозумій, і вибереться вона тоді сама, як курчаточко зі шкаралупи.
— Який у мене бридкий вигляд, — скривилося зморшкувате личко, — розбий ти це дзеркало, врешті-решт!
— Ну заспокойся, це ж бо ненадовго…
— Я знаю, про що прошу… лише ті, хто живе уперше, бояться своїх власних дзеркал. Ціпеніють перед тим, що за ними, лякаються ненавмисної незручності, від якої ілюзія вщент розбивається; прикмет вони бояться, божевілля; їх влаштовує будь-яка неправда, вихлюпнута із задзеркалля, бо вони потребують тільки міцних і стійких підмостків, на яких можна грати самих себе. Але ми ж уже поза роллю…
— Ми давно переросли страх, — погодилася друга.
— Отже, саме час поласувати потьмянілими відображеннями! — підсумувала перша.
— Які, либонь, мають дивовижний смак зупинених годинників!
— А в серцевині їх — старі смішні спогади!
Личинки згризли дзеркальний шар. Осліпле трюмо розвернули до стіни. Насамкінець їм захотілося пити, і вони відвідали підвал, в якому завжди стояла розлита у сулії рожева небесна водичка. Тоді вляглися спати на купі ганчір’я, серед усілякої дрібної живності, і снився їм смарагдовий луг, який виблискував золотою росою.
Тепер вони знали: сон — це дійсність, яка була до них і буде опісля. Невибагливий сюжет, розіграний у Домі та за його межами в очікуванні години зеро, завершено. Цю роль, одну з багатьох, вони візьмуть зі собою. Кожна мить її й кожна репліка відтепер належатимуть всім — і відтворюватимуться, примножуючись у деталях, розцвічуючись сприйняттям інших, які теж чесно прожили її; і кожен щиро вважатиме, що роль відкрита тільки ним; і коло це обертатиметься вічно… Вічно.
7
Представник галактичного керівництва, після нетривалої наради з земною адміністрацією, дав згоду на остаточну ліквідацію осередків неосвіченості й окультизму. — Перетворимо нашу планету на форпост надцивілізації! — таким було гасло моменту. Представник кивнув усіма своїми головами й вирушив у вищі виміри для сприяння у виробництві загальногалактичних цінностей і будівельних матеріалів, яких так бракувало маленькій провінційній Землі.
Адміністрація, обмізкувавши завдання, доручила операцію Збройним Силам. Армія виступила через добу й не зустріла ані найменшого опору. Довго радилася трійка: відповідальний чин з адміністрації, напосідаючи на незворушного командувача, вимагав радикальних заходів.
Радник порекомендував напалм; командувач погодився. Зайнялося відразу з усіх боків. Пекельні махрові зарості, стогнучи і звиваючись, полізли геть із асфальту, що спалахнув. Їх добивали з землі і з повітря, вони чорніли і розсипалися.
Могильник доведеться ставити просто зараз і просто на попіл: вітер посилюється, — зауважив відповідальний чин.
За хвилину вогонь увійшов у дім. Нечисть, у масі своїй незграбна і безтолкова, покірно поперла з усіх нір просто в розтруби ліквідаторів. Коли захоплено поїхав дах і виповз із нього назовні яскравий пуп’янок, що розквітнув громовим вихлопом, люди охнули: там, на стовпі танцюючого диму, підсвіченого зсередини червоними і синіми нитками, метнулися вгору два незвичайні метелики. Дві крилаті феї вогню, роняючи на них тихий цілющий сміх, поступливо обходячи промені і переривчасті траси установок, які били знизу, опинилися раптом у піднебесному просторі, де розправили юні крила свої і завмерли у висхідному спіральному русі. Їхній політ, стрімкий і заворожливий, випередив приціли, випередив обважнілу раптом руку начальника зенітно-ракетного підрозділу, обігнав усі думки і припущення — тільки здивування залишив він людям, тільки перше загальне зітхання і подальшу німоту.
Хтось, звичайно ж, вигукнув весело і люто, підкоряючись незгасимому прагненню вислужитися: відділення, по ангелах, — довгими чергами! — але відразу сам, напевне, зрозумів, що невразливий цей супротивник для довгих черг. Проте роботи все-таки усім вистачило, бо слідом за прекрасними створіннями до неба спробували пробитися небажані елементи: гидкі кажани, верткі повітроплавні змії, рибоящери на реактивній тязі і навіть оброслий безліччю крилець табурет, на якому сидів і люто спльовував униз, точнісінько під ноги відповідальному чину, голий, як поліно, карлик — украй непристойного вигляду зеленоволосий карлик із нахабнющою фізіономією домоуправителя, гвардія без особливих зусиль збила його з гранатометів.
Малинового кольору хмара на хвильку зіскочила з небес, підібрала метеликів — і будинок завалився, гулко шубовснув у підземні порожнечі, про які ніхто й не відав, крім, можливо, керівних прибульців, які добре вивчили аналогічні процеси в інший світах і неодноразово відвідували нескінченний смарагдовий луг (прекрасна, скажу я вам, місцинка для намету, для відпочинку, ігор удвох на м’яких квітах чи прогулянки з учителем; над тим лугом висить прозорий срібний міст, на ньому відбуваються бажані зустрічі й захопливі бесіди з чужоземцями і нащадками, а тихий плюскіт вічної ріки неабияк сприяє зосередженню на сущому, навіваючи ліниві спогади про те, що було — і чого не було ніколи).
ФРАНЦУЗ І ДАО