Правила доброго тонусу
Ого, ціла делегація! Проходьте, падайте хто де хоче. Наливайте самі. А ти, браток, на двері своїми кістками не налягай: зіскочать з петель. Візьми крісло, підсунь, будь як удома. Ну ти й нажертий! А не розтиснеш моє кріселко? Пушку кинь на підлокітник. Не бійся мене, малий, я підневільного не зачеплю. Я взагалі нікого з вас не зачеплю.
Ваше прохання, добродії, я вже обдумав. Шкода відмовити.
Не наїжджайте, панове! Це негарно та й ні до чого. Колупнути мене ви не зумієте. Не вдасться. Я не відчуваю болю, байдужий до плину часу, холодний до страждань інших і житиму вічно. Та ви й самі це знаєте.
Запитуйте. Поспішати нам немає куди. Можете запитати, чому мене Французом стали звати. А шарм? А профіль? А амурний азарт?
Ви праві. Ні до чого тут профіль, ні до чого й прононс.
Я, панове, калач тертий. І в різних справах уже давно. Ще в роки застою забавлявся нюханням енергій і крутінням чарок на системних посиденьках в одній центровій хаті. Ми гарчали звук «Ом», входили в транс — по черзі, всі разом та хто з ким. Кульки скатертиною ганяли, рамку дугою гнули, віщі дзеркала просвітлювали чистим спиртом. Приймали по рядку чи по кілька рядків на ніч східну мудрість, а зранку долонею цеглу сплющували… Дурниці, звичайно. Дилетантство, нявкання. Піна.
І все-таки з темних вод виловлювалося багато, надто вже багато лайна.
Наслідки цілком відповідні: хто на лаві підсудних опинився, хто в дурному домі у стінку копає, а ще хтось ночами пише листи у вічність. Ну а я просунутим екстрасенсом став. Або, навпаки, засунутим. Один і той же стан, але з різних боків узятий. Це, знаєте, як любов: поцілуються — і давай сваритися, посміються — і в сльози. Цикли, орбіти, гойдалка долі. Так і в нас, просунутих: то ти на піку, а то по вуха в жолудях. Але звикаєш.
Найбільш везучі встигли впіймати мить. Хто встиг — крекче, не дивиться навколо, кує копійку й живе незле. І таких, що встигли, цілком багато. Момент був якраз вдалий: стабільний, багаторічний момент. Хочеш — ставай цілителем, хочеш — костоломом. Інші сфери непрестижні, за окремими сумними винятками.
Чаклунами вони працюють, астрологами, цілителями, а також схожими на мене персонажами.
По-моєму, схожі на мене персонажі — найдостойніші з-поміж усіх. Не крутять, не водять лохів по колу, а чесно потіють на брудній мозольній роботі, про яку в трудовій книжці — ні слова. Нам за клас платять, за вміння розмовляти з могильним камінням і не почуватися незручно навіть в тісному зацвяхованому гробі. Ну і за ризик, звичайно.
Панове! Ви люди ділові, знаєте ціну щиросердечному зізнанню. Виймайте блокноти, записуйте. Лекція буде довга і вниклива.
Почалося все як звичайно: з Учення, Учителя і хмільного чаду, без якого мудрість не солодка. Учитель був що треба, мед-пиво з нами пив, парадоксами під сонячне сплетіння бив і азарт спрямовував в потрібне русло. Почалося все як годиться: з книг і записів, з чарочки-кумарочки, в яку капають зілля, з однієї по колу сигарети, з ефірних випарів під чифір смоляної в’язкості, з масок на стінах і блідості на обличчях. Зараз, швидше за все, антураж не той, часи міняються — ну то й що?
Пам’ятаю я, все пам’ятаю! Світлі часи романтичного спіритизму, де ж ви закопані? Вірили в астральні течії, в голос космосу, в скам’яніле лайно і розталу воду. Пили сік ефірних надр, на Дворогу з дахів вищали, у швидких гарячих снах знищували невинність зорі Міцар. Та це, так би мовити, декорації. Головним було — себе самого змінити навіщось.
Мене закликали розплющити третє око — в мене заплющувалися два наявні. Давали копняків. Будили. Усоте по чакрах стукали — з відтяжкою. І стояли на своєму: відкрий, собако, око, хай росте! Я відкривав: маєте, злидні! Хай вам буде третій, хай четвертий, нехай я стану стооким, як зачароване чудовисько з забутого міфу. Зіскочу в пітьму і конкретно вознесуся. Бути мені багатооким, багаторуким і многосильним, на славу Шіви! Тільки — вибачте! — не хочу я теорій ваших, незбагненних для розуму.
Люди добрі, скачіть, але не заступайте! Є ж усе-таки межі пристойного. Усі ми в школах училися, всі два на два зубрили. Не змушуйте, любі мої, видивлятися в бінокуляр атмосферу Місяця або до одуріння озвучувати склад «му». Домовимося раз і назавжди: немає на Місяці атмосфери! Не було, нема і навряд чи з’явиться. Оголена, охолола каменюка. Вітром сонячним розшарпано одіж. Космічна лупа на шкірі. Таким чином, повнолика красуня, аура якої видається такою привабливою і пишною, чекає на нас за межами фізичного світу. На нашому небі її немає. Та, яку бачимо над головою, — дешевий передрук.
Щоправда, дехто бачить не те, що є. А те, що є, не подобається їм цілком рішуче. Але вам, панове, така ірраціональність абсолютно чужа. Ви люди реальні, тож ви не бажаєте знати, про що товкмачать ці лопухи. Наприклад, вони стверджують, нібито від враження до осмислення минає рівно одне життя. Щоразу їм доводиться заново народжуватися і вивчати слова нової пісні на старий лад, бо короткий вік людини закінчується посередині приспіву. «Речі мають дві сторони» — ось і все, що ми встигаємо зауважити. Абартурфіргу! — вигукуємо, вражені до остовпіння. Чорт знає що вигукуємо.
Панове! Кожна вимовлена вголос дурниця, навіть якщо вона несе в собі відлуння надії, так і залишатиметься дурницею доти, доки ви не зумієте організувати ці вражаючі звуки в тривіальні, але значущі слова. Ваш особистий внесок у світове мукання оцінить священна небесна корова, і, якщо підфортить, в міру навалить вам щастя. Не приписуйте магічної сили звукам, словам чи жестам! Звуки, слова і жести — підмога. Милиці. Багато абсурдних ритуалів — побутові обряди, ворожба, обговорення системних політик і гидотної правди дня, з’ясування істин шляхом запитань, або, скажімо, домашнє музикування під фоно, настрій і легку закуску — не більш ніж спосіб змусити себе дізнатися свої бажання і втілити свою волю в ритуальних діях, безсенсовність яких підказує: дія може бути будь-якою і відніфігашною, основне — викластися.
Бо ж воля, як писав якийсь німець із чудернацьким прізвищем, суть матерія творяща. Але це і без німців зрозуміло. Це очевидно.
Волевиявлення — не завжди порожня балаканина перед розімлілими дівчатками з хижими червоними кігтями. Воля, добродії мої, мегатонний цокаючий заряд. Нею можна таких діянь наковбасити, що потім і архангелам не розхлебтати. Підручники доведеться переписувати! І після того, скажімо, не дівчатка будуть прикидатися перед вами тихими ангеляточками, наївними щодо інтимності, а навпаки: ви самі, панове, в спідничинах та з накладними віями почнете перед дзеркалами губки фарбувати і задницею крутити… Чим вам не приклад? Цілком вам приклад…
Ну, брательнику, і сміх же в тебе! Таким би сміхом на молодий місяць на кладовищі фільми жахів озвучувати, тільки-от мертвих шкода.
Не вмієш розпорядитися волею — зажени її в ритуал. Є такі практики. Практики — річ небезпечна, але супроти зневіри та нудьги — дуже допомічна. Головне, щоби гуртівник… щоби дядько, який візьме собі на горба наше навчання і виховання, нас не боявся, нами не харчувався і на підсвідомчик наш не тиснув.
Браток, а ти в очі йому поглянь: як він дивиться на нас? З прихованим наміром вималюватися таким-то, а ще більше — таким-то? Або, якщо просто і лагідно, аки агнець на лева рикаючого. Якщо там є миготіння — придивися. У них, у справжніх, в зіницях гуляють золоті іскри. Хоч і не побачиш — а все одно знатимеш! Тигр і око тигра; місяць гострим лезом над східним краєм землі, супроти західного сяйва, морозний жовтневий ранок, золоті дерева під сонцем. Все, що відбиває в тебе правічне світло, здатне тебе зрозуміти, тому що воно і є розумінням — і тигр, і місяць, і піднебесний ліс. Розуміння забавляється золотими іскрами на поверхні моря. Золото втримує колір сонця; бачачи це, люди поклоняються благородному металу; всі наступні гріхи — від того, що кланяєшся дзеркалу, а не ликові, який воно відображає.
Бачити в ідолі бога — одне, вважати ідола богом — зовсім третє.
Одначе, панове, про що ми все-таки балачку ведемо? Лишімо зорі звіздарям. Браток, ти здатний мене зрозуміти? В’їжджаєш у тему? Коротше: хочеш бути магом, в натурі? Кидай суєту мирську — і босяком до гуру. Наперед змирися, що тепер ти ніщо: болванка, яку ще тільки треба виточити. Чим смиреннішим до нього під’їдеш, тим швидше станеш голеньким первісним нулем і почнеш набувати форми. Бо впряжешся ти з ним віднині й во віки віків. Магія — як одуріння: піддасишся — і не відпустить. І ніколи не збагнеш до кінця, чи то ти нею заправляєш, чи, навпаки, вона тобою і наставником твоїм як хоче крутить. У містичних реаліях з розумінням трохи туго.
Інша річ — третє око. Це вам не містика! Це зсередини, з генів. І з ним до чорта важко. Проблема не в тому, щоби оточуючі на тебе не либилися: з цим нормально, вмію я приховувати від сторонніх якісь там особисті риси. Проблема — не використовувати його. Іноді, знаєте, тягне.
Занадто окасті завжди нещасливі. Як і занадто пам’ятливі. Що не кажи, а пам’ять — просто сміттяр: згрібає всяку погань в одну смердючу купу. Прикриє листям опалим, камінням привалить. На передньому плані — гарнулечки, усмішечки, троянди і мармур. Але не лізь за огорожу! Там черепи та змії. Туди заходять тільки надмірно пам’ятущі. Босоніж по грязюці, по битому склі. На кожному кроці осколки, соромітні купки: можна й зав’язнути! А з зайвим оком, дай йому волю, ще гірше. Контрастний, жахливий світ. Виявляєш на пустирищі кривавий ліс, торкаєшся пелюсток бляшаних квітів, ховаєшся від сліпучих блискавок, які називаються почуттями, і щоки горять від полум’я чиїхось мрій. І понад усім, понад світлим і понад сірим, навколо і всюди — темрява, болото, одуріння і паскудство. І серце починає битися об ребра, гейби то дзвін. До людей — до інших людей! — краще й не наближатися. Спалять і. навіть не помітять. А помітять — не помилують. А якщо й помилують — у спину дротиком метнуть…
Це недуга така. Окова хвороба. Що я здобув? Магічну силу? Прості обряди — бородавки зашептати, серце надірване зацерувати чи капосне дияволеня з голови за хвіст висмикнути — це так, це мона. Тільки на якого такого птаха приплітати до того східну премудрість? Поліські бабуньки дають собі раду з проблемами того штибу якось між іншим, повернувшись з городу, кабанчиків любих нагодувавши. Поворожити на долю? Та перша-ліпша циганка вмить і до непристойних подробиць розповість вам усі її перипетії. Ще й візьме менше. До того ж, схоже, гуру, наставник мій, шахраюватий безсереберник, проникливий махінатор, свідомо змішував усе до купи. Знахарські навички — і прийоми титулованих магів. Ефектні фокуси, придатні для іміджу й тільки для іміджу — і медіативні техніки, непомітні, однак безвідмовні. Те, що корисно знати для заробітку, й те, чим тримається сила. І при цьому не надто переймався цілісністю вчення.
Між іншим, звичай мовчки сидіти, сонно дихати, вилупившись на полум’я свічки й ні про що при цьому не думати, слов’янам знайомий споконвіку. Цзен і йога слов’янина — звичний стан душі, в який упадаєш просто так, просто від життєвої міці. І чи не від цієї ж звички походить наша невитравна потреба порпання в собі? Після першої ми не заїдаємо, а замислюємося. А після тої, яка вже зайва, у нас раптом настає прозріння.