Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.
Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!
Гірко, Негаснучі Зорі!
— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.
Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.
Ось тепер ти справді щаслива.
Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.
Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.
Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…
Та хай горять вони в пеклі, справи мої! Пригадав! Тужно, мерзенно і немає кому морду набити. Хіба що самому собі. Знайшов про що згадувати перед Відходом! Примусять згадати, знаю, — ну то й нехай, не за власною ж волею…
Я шукаю поглядом наречену — нага, вона прозоро кружляє у промені.
Це вже не вальс: це ніжна, насмішкувата смерть виконує ритуал. Трепет рук над головою, чорне срібло в зіницях. Спалахують під місяцем хвилі волосся водоспад спогадів, що зблискує. Крапля вина на гарячих устах. Секунда до вибуху. Ритуальне «ні», пульсування тіла, три магічні зойки, останні поштовхи жертовної субстанції. Згасаюче благання, засохла кров на лоні. Сузір’я над каменем. Пес, який терпляче чекає.
Мій погляд відділяється від мене, стає ще одним учасником дії, по черзі вихоплюючи з круговерті спалахи місяця, мертву танцюючу Діану, столик на трьох ніжках, келих з обідком помади і мертвого Котяру, який, нарешті, зав’язав із минулим.
Так закінчується весільний обряд, після якого нам не залишиться майже нічого — розбігтися і злетіти. Вікно розчахнуте, плюскотить унизу вода об камінь набережної, й готові знятися у зеніт вірні галери.
Місяць — чашечка квітки — наближається до моєї долоні.
Я встигну. Я вб’ю його. Я навчуся полювати, Діано!
Твій сад у моїй крові.
ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ
1
У році десь так сімдесятому, у липні чи серпні, спекотної безвітряної пори непримітна рожева хмаринка вперше обережно пригальмувала над містом, розбризкала на пробу свою солонувату вологу, зітхнула трьома зоряницями — й повагом заковзала невидимим повітряним льодом услід за низкою пірамідальних хмарних утворень, які поволі перетинали небосхил.
На дахах будинків уранці зійшли трави. Кози паслися там, позираючи на вигнуті спини синіх піднебесних котів, які затамували подив, на притиснутих до плавкого асфальту коротких і круглих громадян, зовсім шалених у легковажній поквапливості своїй, на голчасті лимонні паростки, які, нарешті, сповна виявили сподівану життєстійкість у науково підібраному середовищі існування, у спеціальному дитячому вазонку, спеціально для цих потреб роздобутому і спеціально виставленому на загальний огляд в самісінькому центрі підвіконня. А внизу, у товкотнечі метушливих пристрастей, чомусь перестало вистачати на всіх тролейбусів і таксомоторів — тремтячі грона їздців звисали назовні, люди похитувалися в колективних піднесених обіймах, люди чіплялися одне за одного, за що-будь, ризикуючи зачати у русі або залишити клапті плоті на вуличних стовпах чи на іклах швидкоплинних машин.
І вороння розвелося. Там, де століття тому був театр, рік тому — Страхупркомбух, а нині вивергав дим палац культури, клубочилися в хвацькому непристойному танці тисячі чорних птахів. Рок-н-рол, воронячий галас, часті зойки автомобілів біля перехрестя, козячі закличні верески, безсоромна лайка пасажирів, міліцейський посвист, складна міжнародна обстановка з кухонної радіоточки, безпросвітна ангармонія цокання, стукання й човгання, яку дозволяли собі завіконні пішоходи; а також надто перебільшені й ледь-ледь нав’язливі захоплення сусідочки з приводу успішного зростання пагонів і явленної в цьому зростанні богоданної вітальної сили; а ще потаємні, з прихованою посмішкою, думки нахлібниці (одного разу, виразно розчувши власні думки, вона насупилася, протерла сукниною велике дзеркало у передпокої, похмуре вічне псевдотрюмо, дістала перламутрово-сіру післязавтрашню сукню і довго намагалася дати собі з нею раду; наступного вечора, не зовсім задоволена, вбрала її, поцілувала невидимого ангела й вийшла на хвилинку, і повернулася вона не одна, ні); врешті-решт — розперезана і гучна комсомолія, що, відкинувши всі пристойності, самозабутньо хлюпалася в бузковому нічному вирі, жадібна до хробаків і блешні. Звісно ж, у господині знайшлися достатні причини, щоби раз і назавжди зачинити віконниці. У спеку, в безвітря — втім, уже смеркалося, свіжішало — знаки тихцем спускалися з небес, і сонце, що відсвітило свій строк, укотре вже на її пам’яті занурювалося в курну суспензію обрію, сплющуючись, а потім і розмазуючись через цілковиту безглуздість підземного горіння, і починали настроювати інструменти підпільні дикуни, і виряджалися руді пританцьовуючі дівки, які розоряли чоловіків, — під сонні теплі сутінки пили вони вчотирьох чай із трав; трави здавалися розпареною червоною рибою, а свіже варення блищало і вабило теплою жертовною кров’ю. Причому молодий чоловік, імені не пам’ятаю, який звик до напоїв міцних і підбадьорюючих, усе-таки не тільки з ввічливості розділяв застілля. Він поглядав очікувально і смакував питво; усміхався; далі дуже хвалив саджанці, а вже взявшись хвалити, спритно переходив від предмета до предмета, виявляючи неабияку винахідливість у доказах і видатну сміливість у визначеннях; не перестаючи ґрунтовно прихвалювати все довкола, молодий чоловік дивував безсовісною ніжністю епітетів.
Очі нахлібниці сяяли. Нехай хоча б упівсили, та все-таки випромінювали вони принадно хиже світло нещадної і стабільної надії.
Четвертим завсідником був нерухомий громадянин у кощієвих літах, який умів багато чого і серед багато чого — смачно боротися зі суничним супом у галушках на мінтаєвому соку, щедро розхвалювати рагу з тельбухів банкового удава, нашпигованого пряним шоколадом, грубо намазувати хлібобулочним джемом гарячу ананасну скибу, а також сидіти, мовчати, присьорбувати з фужера і нечастим та влучним словом уривати порожню балаканину подруг. За що і поважали його безмірно. Господиня з нахлібницею душі не чули в міжзоряній порожнечі бесід, у ковзанні з гірки, у довжелезних розмовоньках на теми, що далекі від цікавих. Вони з легкістю віддавалися своїй гріховній забаві будь-якої години дня (та й у пітьмі їм це теж вдавалося) — словесний самоплив раптом проривав греблі, зірки починали хитатися і дзеленькотіти. Чоловік, волевиявлення якого приборкувало їхню пристрасть, набував статусу вищої істоти.
Віконниці залишалися зачиненими, бо вулична хвиля прибоєм накочувалася на міцні фасади, і ніхто не бажав ризикувати безпроблемною рівномірністю буття. От іще! Справ по горло і без них, поганців. Рибок не забували погодувати і цитрину не забували підлити. На події відгукуватися не забували, нічого не забували. Рибки відповідали первісною булькатою прихильністю, щебетали беззвучні русалчині слова, вірили всьому. Акваріум, зелений абажур, пухирці, гнучка пластмасова трубка, безупинний плин повітря, спотворені кубом води потойбічні предмети. Принаймні зелений пасує і не старить. Кольоровий телевізор — це як? окуляри начепити, як у стерео? У наших рамах жучок завівся. Американці даремно заспокоїлися: кажу вам, наших одразу на Марс пошлють. Окрім бітлів (вони, здається, назовсім розлучилися) є й інші: «Роллінг Стоунз», «Ху»… — Кляті імперіалісти! — відповів він, недочувши. Далися йому імперіалісти. Та хто вони для нас? Ну, вороги. Непогані вороги: надійні, необтяжливі. Серденько Пол з жіночкою заснували власну групу, всім би так. Сміхота.
Застільні співи, танці по колу. Відшукали на небі зірки й угамувались, а тоді розсаджувалися знову, міняли фужери на чашки. Пузатенькі бочечки в полотняному мішечку, хвилююча цифрова магія, яскраво-жовте коло на скатертині, виразні слова, перевідображення змісту в акустичному лабіринті поверхонь, що іскряться під лампою. Пошук можливостей, астральний запах бамбукового десерту, синтезованого із загальнодоступних маринадів, неабияка інтрига чесної гри, калейдоскоп реалізованих несподіванок і драма промаху. Суперництво за вуаллю — непомітне, як дряпаюча ласка. Адаптовані до домашньої нумерології аркуші картону, доброчесний азарт, тихий непомітний екстаз на древньому, до блиску відполірованому табуреті біля торшера, під книгами і дзеркалами, де клубки вовни, пряжа та спиці, настінне радіомовлення, статуетка призабутого божества, у вазонах квіти, які не розпускаються, пилюка, що втоптується щогодини — і знак питання у схованих щілинах, у неживих закутках, у закинутих резервних порожнинах приміщення.
Знак запитання, який нав’язливо спливає з несподіваної тиші, начебто недоговорений віршований рядок. Влізлива сусідка не допускалася до таїнства: її малахольне сімейство опиралося вторгненню центральної квартири на свою територію, і їй залишалося лише облизуватися, заскочивши під якимось сміховинним приводом у самий розпал дійства. Їй наливали трішечки з чого залишиться, вона торохкотіла про ціни і шмаття, їй і на гадку не спадало спершу послухати, про що йдеться. Молодий чоловік цими днями виходив перекурити і знову над кронами виявив червону хмарку. Як, даруйте, ви представилися? так-так, пане добродію, будьмо знайомі, не весь же вік «викати», усе ж таки не чужі ми тепер. Тепер.
2
Листок настінного календаря, стаття на двадцять рядків: «Що ж таке час? Час — це фізичний параметр». Усе, що діється, діється у часі. Ахіллес завжди наздожене черепаху, а черепаха — свого Ахіллеса.
Учора він повідомив, що листя вже жовтіє, що врожаї непогані й пси біжать тротуарами мовчки, без дзявкання, незлобливі вгодовані пси, жити можна; люди? от саме їх і не видно, роз’їхалися хто куди, хто у справах, хто так, сидіти та телевізор дивитися; кажуть, горілка подорожчала. Кажуть! Мало що кажуть… Я старшина запасливий, мені вистачить перечекати події, а грошима нехай розпоряджається Павло. З ним легко і на відстані, пощастило нам із ним. До початку зими старшина пішов, та воно й не дивно: чоловік показний, при ділі, чого ж йому в світлиці бідувати. І так він до останнього тримався, на прив’язі тримав почуття обов’язку; що він має почувати, коли так прив’язався до дому? Ночами вона не спала, усе розглядала імлу, і їй зовсім не хотілося плакати. Вітер підвивав її думкам, гілля стукотіло об віконниці. Він повернувся і зрізав липу: липа, взагалі-то, дерево потрібне, але не завжди делікатне. Лапи її загребущі забирають у нас повітря, і якщо дивитися в морозяну ніч крізь них на місяць, легко розгледіти безліч зчеплених кіл: зачаровані гілки ці повторюють ходу місяця і форму грудей; місячний промінь скрадається постіллю у гарячій лихоманці передчуття; зірки загортаються в іній; але ось уже все позаду.