Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Його вбили не асберівці, а червоні провокатори.

— Дурниці, Гельдо!.. Хто вам міг таке сказати… — Ріхтер зовсім забув про обережність, він ладен був визнати з своєї пам'яті все до найменших подробиць. Хай іона знає правду, хай їй проясниться в голові.

Але дівчина не хотіла його слухати. Тихо, рівно, з пониклою головою пішла в передпокій, відкрила двері. Він дивився їй у спину, безсилий спинити. Поволі в душі його піднімався гнів. Як вона сміє кидати брудом в тих людей, які, зрештою, були друзями її батька?

Гельда переступила поріг. На мить затрималася. І раптом швидко, з нервовою хапливістю обернулася до Ріхтера. В її очах не було й сліду туги. Сухий, безжальний вогонь випік її до дна.

— Пане Ріхтер! Я вас дуже прошу… будьте обережні!

Він підняв руку, немов захищаючись від її слів.

— Я?

— Ви, пане Ріхтер.

Гельда стиснула вуста і квапливо задріботіла сходами.

ТАМТАМ — СЕРЦЕ АФРИКИ

Вони йдуть джунглями. Поранену поклали на носилки. Трирічну Крістіну несуть по черзі на руках. Вантажів ніяких. Провіанту — теж. Беззбройні. Без карт і компасів — ідуть навмання непролазною пущею, продираються через ліановий хаос.

Ріхтерові найважче. Гіркотна думка свердлить мозок «Він кинувся перший… А я злякався… Я взяв його життя, щоб іти зараз зі всіма цією лісовою пусткою, іти живим здоровим, неушкодженим…»

Ліс глузує з них: ідіть, ідіть!.. Ви врятувалися від вогню, але не радійте завчасно. Зелена смерть страшніша від вогненного смерчу. Ідіть, ідіть!.. Тіштеся короткою відрадою, напружуйте останні сили!

У дівчини з косою обличчя досі спотворене болем, тугою. Вона спиняється вряди-годи, напружено слухає солодку тишу джунглів. Жде. Вірить у порятунок. Не хоче змиритися, що її товариш залишився навічно під обгорілими уламками машини.

«Я міг би бути там… — знову проймає Ріхтера думка, від якої все тіло терпне. — Він забрав мою смерть… Хто він? Яка доля занесла його в африканські нетрі? Чи не знамення долі в тому, що смерть однієї людини рятує життя іншої? Моє життя потрібне, воно лишилося на землі, і я мушу завжди бути вдячним тому, хто взяв на себе мою смерть».

А ліс вогко, задушливо дихав їм в обличчя, вставав перед ними стіною, не пускав, боровся — цілий океан зелених галузок, шорсткого листя, гінких ліан, вогких стовбурів. Дике, розмаїте життя рвалося з мороку до сонця, вибивалося на простір.

В тім пекельно-млоснім чаду тропічної хащі нога намацувала вузеньку стежку, і стежка тікала й тікала кудись у невідомість, прослизала під потворно викрученим коріняччям, бігла зеленим, плямистим тунелем, петляла по багнистих галявинах.

Ріхтер ішов першим. Хтось дав йому маленьку сокиру і він, напружуючи сили, рубав клубовища паразитів, прокладав шлях загонові. Часом тишу розривав насмішкуватий, подібний до людського, крик шимпанзе. Пурхітливі птахи зграйками шастали з-під ніг, і Ріхтерові мимоволі згадувалися рівні, об'їжджені дороги Німеччини, де теж були птахи і теж рутвяно зеленіли лісові галявини, згадувалися дитячі розваги в горах і мрії про мандри в казкові країни півдня.

Зараз «казкова країна» взяла їх у свій полон, звалила на їхні плечі вантаж безнадії, кинула їм у лице свою жорстоку байдужість. По цих стежках не ходили люди, можливо, тут була глухомань, освячена лише звірами, і ніхто не знав, що чекає їх попереду і чи стане їм сили дістатися до людського поселення, побачити справжні дороги і почути справжню-лагідну тишу.

З часом від їхньої стежки почали відгалужуватись інші, бігти в долини, забиратися на згірки, петляти між кущами. Стежок ставало все більше, вони перепліталися між собою, вели загадкову розмову, хижо чигали в хащах. Вони мали своє життя: в липкому болоті, на кам'янистих, спалених сонцем пагорбах, на товстому килимі з листя. Вони озивалися шерхотом коричневих насторожених ящірок, шипінням гадюк, криком папуг.

Найважче було перебродити болота, ці затягнуті каламутною зеленню, підступно чисті галявини. Вони важко, широко дихали, здіймаючись і опадаючи аж під самими кореневищами дерев. В їхній теплій воді клубочились потвори, невидимі і тим страшніші. Ріхтер бив палицею по воді, збурював навколо себе цілі водограї бризок, ламав застояну ряску, гукав підбадьорливим голосом, щоб розігнати страх. І страх тікав від них, і люди за спиною в нього крокували швидше, сміливіше, завзятіше.

Коли траплялася нагода йти гуртом, Ріхтер починав розмову. Правда, двоє каїрських торговців трималися осторонь, мовчали. Пілот, ніби несучи в грудях жаль до загиблої машини, теж не приставав до балачки. Зате дівчина з розпущеною на грудях косою і двоє її колег, літніх чоловіків, в міру своїх сил підтримували інженера. Всі вже знали, що жінка, яку вони несуть на плетених із ліани носилках, повертається з Парижа, що звати її Росана і що вона знудьгувалася за своїми — батьком і чоловіком, — які гадки не мають, де вона запропастилася.

— Я з Федеральної республіки, — представився дівчині без особливих церемоній Пауль Ріхтер під час одного з коротких привалів. — Я знав, що росіяни — мужні й великодушні люди, але тільки сьогодні по-справжньому пересвідчився в цьому. Ваш колега загинув як герой.

Дівчина з розплетеною косою раптом озирнулася назад, ніби почула голос свого загиблого товариша.

З тремтячих вуст її зірвалося тихе й важке: він — друг її дитинства, майже брат їй. Все своє життя він мріяв про мандри, але тільки в двадцять п'ять років доля всміхнулася йому…

— Не кажіть так, — попросила Росана. — Я винна… Це я закричала тоді… Я послала його на смерть!

Дівчина заперечливо хитнула головою. Хіба можна послати людину на смерть, якщо вона того не захоче? Володя любив життя, він був завжди сонячний і світлий, бо народився для хороших справ.

— Хто він такий? — кволо підняла руку з свого зеленого ложа Росана. — Хто ви всі? Куди летіли?

Дівчина простягнула Росані руку.

— Ганна Крижания, українка. За фахом — хімік, працюю в Новосибірську, в лабораторії професора Арсентьєва.