Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пробували ловити й іншим способом — стріляли капсулами з паралізуючою речовиною, але підстрелені тварини відразу ж гинули. Тоді якийсь вигадливий джентльмен Френк Брокатто та його напарник Бутс Каландріно сконструювали ловушку — на довгім держалні обруч, до якого тонкою мотузкою кріпилася конусоподібна хватка.

Обруч опускали у воду перед носом дельфіна, що бавився на хвилях. Нічого не підозрюючи, довірливий нирець скакав у сачок, зачіпаючи за його краї передніми ластами. Линва затуляла вхідний отвір — задня половина дельфіна опинялася в сачку.

Мотузка рвалася, а заплутана в сітку тварина пручалася, тим самим дедалі тугіше затягуючи перед своїми передніми ластами линву ловушки.

А вже коли дельфін вибивався з сил, його піднімали на судно.

Згодом цей пристрій із обручем вдосконалили — він став загальновизнаним, і тепер ним користуються в США для полювання на морських тварин.

— У нас на Військово-морській біологічній станції,— оповідав далі той вчений, — був свій ловець дельфінів — Морріс Ф. Уїнтерментл, або, як ми його звали, Моу. Орудуючи зброєю власної конструкції — обруч із вдосконаленим сачком, — Моу наловив для нашого океанарію представників майже всіх видів дрібних китоподібних, які стрічаються біля берегів Півдонної Каліфорнії,— тихоокеанського білобокого дельфіна легамі, білокрилу морську свиню, китовидного дельфіна, гринду та інших.

Минув день і ніч і ще один день — дельфіненя Бамбі, граючись, пливло й пливло до своєї щасливої тітки.

На третій день на видноколі замаячіли обриси довгожданої Тачанги. Голубінь води, стрункі пальми над кораловим атолом. Ген у далині розкосе вітрило.

І Бамбі, принаджений невідомим човном та білокрилою пелюсткою над ним, відразу туди попрямував.

Помітивши дельфіна, на човні заметушилися. В подуві пасату поникле вітрило напнулося, розсікаючи незайману гладінь океану.

— Білі мілі, кілілі…— переповнений щастям, наспівував Бамбі, скакаючи з хвилі на хвилю.

Раптом за борт над форштевнем корабля висунулась довжелезна тичка з чудернацьким колом на кінці.

«Ох і здорово ж було б, — подумав Бамбі,— ось так взяти та й виплигнути з води, пронизати чарівне коло».

Чарівне — який самообман! Коли Бамбі, розігнавшись, плигнув, тіло його мов кліщами охопили сіті. І він знепритомнів.

— Годі тобі плавати де заманеться, бридка свиня! — почувся з палуби грубий окрик. — Тепер, хе-хе-хе, помандруємо разом. О'кей?

В басейні, пошитому з парусини на кормі, було тісно й жарко — вода ледь-ледь покривала бокові плавці, і Бамбі щоразу непритомнів од задухи.

Захлинаючись реготом, матроси з відер і шланга почали лити на нього воду.

Прощай, мамо! Прощавайте, дядько і ви, тітонько! Вже не побачити ні рідного стада, ані жаданої Тачанги. Його підступно спіймали безсердечні, злі, невблаганні. Прощавайте!

Таке буває: на спійманого надівають, як мовиться, золоті сіті. За смачний кусень риби, що, задобрюючи, дають, треба вірою й правдою служити тому, хто тебе годує, з усім погоджуватися, нічого не заперечувати. Із вільного й незалежного сина моря дельфін перетворювався на прирученого, одомашненого штукаря.

Будьте ви прокляті, хто розставляє, навіть золоті, тенета!

Ні, не можна сказати, що після того, як Бамбі з човна перевезли на Голову Дракона, йому, невільнику, не давали їсти або ж били. Нічого такого не траплялося. Більше того, його перестали, як раніше, фамільярно називати Бамбі, і навіть всі величали Дельфін Дельфінович. А Чанг, останній господар Бамбі, казав ласкаво: Мот Кан Хоа Тран — Біла Пелюстка.

Та за всі медоточиві й улесливі слова, за страву (давали йому, щоправда, здебільшого протухлу рибу) Бамбі повинен був виконувати не дельфінячу роботу: штовхати перед собою довгі металеві сигари; з прив'язаним до голови ножем вціляти у випущених із океанарію таких же, як сам, дельфінів; возити на спині вантажі й вершників.

Його таки вишколили, багато дечого навчили, навіть їсти, не чавкаючи. Став він зовсім ручним, як хатнє собача. А все ж, незважаючи ні на що, прагнув туди, де лишилося рідне стадо.

Одного разу, коли Бамбі, тепер уже Дельфіна Дельфіновича, з Голови Дракона везли кудись на інший об'єкт у добре обладнаному, розкішному спеціальному вольєрі, і згодом, коли той плавучий дім повертався на Драконову Голову, простуючи водами, в яких зростав і жив колись Бамбі,— дельфін згадав своє дитинство, стрепенувся й гірко заплакав. Рвонувся було всім тілом — хотів скочити за борт або хоч поглянути на рідну домівку. Та підійшов наглядач, дівчина в білому, Лоліта— Лота. Вона поплескала Бамбі по спині й сказала:

— Заспокойся. Назад вороття немає. Ти — білий дельфін. Що спільного в тебе з ними?

І Бамбі враз замовк, став покірним, не реагував навіть на голос, що, висвистуючи, подавали знизу, із плюскітливих хвиль його колишні насмішкуваті однокашники.

Бамбі, в золотих тенетах Бамбі. Як часом він ненавидів свого остогидливого вершника, того, що сидів, наміцно прив'язавшись до його спини! Хоч би раз глянути у вічі, щоб роздивитися, що ж то за погляд. Та — марно: очі Чанга завжди за випуклими окулярами маски. Ну, а зараз іще один очкарик (це він про мене, Василя Гайового, так відгукнувся!) вмостивсь на спину. Голопузий, шантрапа короткоштанна! — і Дельфін Дельфінович саркастично посміхнувся.

Бамбі, одурманений лестощами Бамбі, не мудра то штука глузувати над іншим — ти й сам добре знаєш. Хіба ж я завжди був таким голоштанним, як ти кажеш? Так, ти в золотих тенетах, а на мені було колись ошатне вбрання (і тільняшку й безкозирку забрав містер Осел); і гойдалися наді мною співучі корабельні щогли, й небо струмило палахкотливу зоряну повінь. Хіба ж я з власної волі потрапив на трикляту скелю серед океану? Той, хто надів на тебе, Бамбі, сіті-тенета, одірвав і мене од зірок і людей, кинув у холодну морську глибину — до холодних, як смерть, риб та ще холодніших і безжальних людей — сюди, в катакомби Голови Дракона.

Я вибачаю тобі твій сарказм (ви, дельфіни, вважаєте, що, плескаючи хвостами по воді, боретеся, а ми, люди, мовляв, слабкі й безвольні — не здіймаємо хвиль). Що б там не було, за все тобі, Бамбі,— за те, що вирвав мене із темряви клятої печери, що, ризикуючи собою (ти завжди мав особисту мужність), поніс до берега, — за все тобі спасибі.

З Голови Дракона ми вирвалися… Чи зорі вилиняли й зблідли, чи, може, від мандрівки на дельфіні замакітрилося в голові. Небо, вода, берег — усе здалося захлюпаним якоюсь сіруватою каламуттю.