Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Слава богу, минули, — з полегшенням зітхнув капітан, наказуючи стерновому, матросу Мікімурі, східний курс змінити на північний.

Матрос переклав стерно з дев'яноста на десять градусів, і відразу хвилі щосили вдарили у правий борт. «Сінтоку-мару» витримала їхню навалу. Пручаючись, мов неприборканий кінь, та рискаючи з боку в бік, вона нарешті вгомонилася й лягла на північний, генеральний курс.

Кокікі на прощання говорив:

— Тримайся, Хасімото-сан, якомога ближче до берега. Не бійтеся радянських територіальних вод. На крайній випадок, якщо затримають прикордонники, скажете: мовляв, збилися з курсу.

Але капітан поки що не наважувався порушувати кордону. «Сінтоку-мару» йшла в нейтральній зоні.

Берегів не було видно. Радіоприлади в потаємному міждонні, куди кілька разів на добу спускався боцман Кавагуті, не вловлювали ніяких» сигналів.

«Невже острови Чисімо-ретто після того, як їх відвоювали росіяни, стали безлюдними? Щось тут не те», — схилившись над пеленгаційною апаратурою, сушив він голову.

Та суходоли в океані — десь зовсім близько — мовчали й далі. І тоді Кавагуті піднявся на місток.

— Хасімото-сан, — звернувся до капітана. — У цих водах, де ми знаходимося, навпроти Сімусіру[208], неподалік від берега є банки, багаті на камбалу й навагу. Може, закинемо сіті?

— Звідки вам відомо про ті банки? — прозвучала в голосі Хасімото іронія. — Ви ж бо, здається, підводник, а не рибалка.

— Мені довелося бути й рибалкою, — спокійно відказав боцман. — А ще раніше, в бухті Такіура, на цьому-таки острові, розводили з батьком чорно-бурих лисиць.

— То це вони відкусили вам ліве вухо? — докинув Мукудорі, слухаючи розмову боцмана з капітаном.

Кавагуті промовчав, мовби глузування сіндо стосувалося не його. Потім озвався:

— Я все-таки пропоную почати лов…

— Що ж, так і зробимо, — глянувши на господаря шхуни, погодився капітан. — Ліво на борт! — наказав стерновому. — А ви, боцмане, готуйте сіті.

«Сінтоку-мару» звернула ліворуч. Вона перетнула невидиму лінію кордону між нейтральними й територіальними водами і попрямувала в бік острова.

Матроси з трюму дістали кошельковий невід. За якусь годину-другу все було напоготові.

Вдалині, оповиті молочно-білими хмарами, ніби з глибин океану, виткнулися гори. Їхнє пасмо, увінчане конічними сопками, починалося біля самого океану й губилося десь у піднебессі.

— Мікадзукі, — помітивши в просвітах між хмарами конус вершини, мовив Мікімура, матрос, що, звільнившись із вахти біля стерна, разом з іншими готував сіті.

— А ти не помиляєшся, Мікі? — перепитав його товариш на ймення Кіносіта. — По-моєму, то Уратомане.

— Ха! — вигукнув Мікімура. — Я тут прослужив чотири роки. На північно-східному березі, в бухті Буротон, знаходився дивізіон наших сторожових катерів. Не раз доводилося огинати острів. Отож добре знаю тутешню місцевість.

Розстеливши на кормовій палубі риболовецькі снасті, матроси чекали команди, щоб спустити їх у воду.

Знічев'я перемовлялися між собою.

— Безумець, куди він повернув! — кивком голови показуючи на ходову рубку, в якій за стерном стояв його товариш Санкіті, обурився матрос Міяма.

— Хіба ти не бачиш — куди? — перепитав Кіносіта. — На схід, ближче до острова.

— Але ж Сімусіру давно не наш, — уточнив Міяма. — Невже капітан і сіндо хочуть, щоб ми потрапили в руки до росіян?

Піднімаючись із трюму, боцман випадково почув ті слова. Втім, промовчав, у розмову не втрутився.

«Он який він, тихоня Міяма! — осудливо подумав. — Доведеться взяти під контроль».

— А мені все одно де плавати — в чужих чи своїх водах, — озвався Мікімура. — Аби ловилася риба.

Його, колишнього військового моряка, який скуштував полону і згодом плавав на кавасакі, що не раз вторгалася в чужі води й затримувалась радянськими прикордонниками, видно, ніщо не навчило. Бо коли Кокікі запропонував перейти на «Сінтоку-мару», натякнувши про справжню мету рейсів, Мікімура, якого завжди вабили авантюри, не вагаючись, погодився.

[208] Японська назва середньокурильського острова Сімушир.