Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я, хрещений ними, — нога хоч і гоїлася, проте ще й досі боліла, — не звертав уваги й не хотів більше з ними зчіпатися. Та Заєць — і за себе й за мене! — пішов у наступ. Віл кричав — так ніби акули його слухають! — кидав на них шкаралупи кокосових горіхів, намагався влучити по голові веслом.

— От агресори! — сипав прокльони. — І чого вони причепилися?

— Їм мало моєї ноги — хочуть покуштувати ще й твою, Альфреде.

— А дідька лисого! — і в зграю полетіла стулка знайденої в човні черепашки.

— Припини! — гримнув на геолога Кім Михайлович. — Навіщо дратувати. Ти ж їх усе одно не відгониш — нехай пливуть.

Поки ми думали-гадали, чи лишати «холодильник» у воді, його не стало: хижачки відгризли разом із линвою.

Настрій у всіх зіпсувався, тому що спати довелося лягати голодними, тішачись згадкою про смачний обід та жалкуючи за втраченою вечерею.

Прокинулися аж над ранок від того, що човен, погойдуючись, сам по собі почав пливти.

— Що це? — глянув я на воду.

— А це, Васько, мабуть, і є ота Екваторіальна протитечія, — відповів Кім Михайлович.

— Отже, пливемо? — запитав і Альфред.

— Пливемо, друзі, невпинно.

— Як писав матері матрос Мотовило, — додав я: — Лівим галсом бейдевінд вийшли у відкрите море. Курс норд-норд-ост.

— Ні, да Гама, — заперечив командир. — Зараз ти помиляєшся. Бо течія знесла нас не на північ, а прямо на схід. Глянь на небо!

Я відірвав погляд од зморшкуватої води. На посвітлілому небі ще жевріли зорі.

— Он Стріла, Гідра, — вловив мій зір у високості знайомі сузір'я. — Над обрієм, майже в зеніті, ніби досвітня імла, — Туманність Андромеди. Значить, екватор ліворуч і нас зносить до сходу.

Як довго ми ждали цієї зустрічі, зустрічі з рятівною течією! І ось вона відбулася.

— Напинай вітрило! — кинув командир, дістаючи з-під лави схожі на арабський косий парус циновки.

Я поліз на грот-щоглу, а Барарата й Альфред, подавши мені циновку, заходилися прив'язувати її внизу.

Коли впоралися з вітрилом на найвищій щоглі, поставили й на кормовій, бізані. І — невидимий вітер, що злегка хлюпотів над водою, враз ожив. Сполоханим птахом забилися над головою напнуті циновки.

До швидкості течії, що підхопила човен, прилучилася й швидкість мусонного вітру. Вони в подвійній упряжці помчали лакану на схід.

Пливли цілісінький день, розкошуючи жаданим перепочинком. Після весел, від яких на долонях у кожного криваві мозолі, тепер плавба здавалася щастям.

Течія плинула хоч і не прудко, але нестримно. Це була невідомо якої ширини річка, що несла свої води серед незрушної товщі океану.

Блакитною цяткою на виднокраї майнуло чаїне крило. Потім ще і ще. Мов струшені вітром пелюстки дивоквітів, голубіли, припадаючи до води, то знову неквапно піднімаючись угору.

Блукачів океану, ширококрилих птахів, було безліч.

— Нумо, Васько, ліво на борт — прямо на чайок! — наказав командир, якого я нещодавно змінив коло стерна.

— Ліво на борт! — повторив я, як, бувало, не раз це робив, несучи ходову вахту на «Садку».

— Де чайки, там і риба, — зауважив Кім Михайлович. — Отож, може, нам пощастить.

Справді, там, де кружляли птахи, привільно гуляв косяк риби. Вода ніби кипіла. І над нею — після днів безгоміння й тиші — кричали чайки.

Кр-ра-а… Кр-ра-а-а… Кр-ра-а-а-а… — неугавно лунало над океаном.