— Лава-лава фіа![79] — кричав Барарата, вибираючи з води волосінь.
Усі кинулися до борту. Там, припнута до гачка, пориваючись то в один, то в другий бік, ходила величезна рибина.
— Чого ти ждеш? Піднімай! — а нетерпінням пристав до Барарати Заєць.
— Одна секунд, Альфреда, — спокійно відповів тубілець. — Фіа цара, фіа сенга,[80] — ніби риба щось справді розуміла, примовляв він до неї.
— Підсікай! Хутчій!
— Не заважай йому, Альфреде, — рукою перепиняючи Зайцеві шлях до корми, сказав Кім Михайлович.
А Барарата уже підводив здобич до борту… Ось риба плеснула хвостом — пінява водокруть, ніби в'юнисте мереживо, забіліла вгорі; ось вона гострою, зубчатою пилкою вигнула спину й розітнула повітря. Мить — і Барарата, намотавши на кисть волосінь, потяг її до себе — риба враз опинилася в човні.
— Краса яка! — захоплено вигукнув я.
— Ой, ой! — сплеснула в долоні Лота. — Фіа лава-лава, фіа сенга-сенга, — дивувалася дівчина.
— Поможи йому, Альфреде! — наказав Кім Михайлович.
Заєць нахилився й притиснув коліном рибину, яка, ляскаючи хвостом, не переставала битися під лавою.
Барарата витяг із її довгастого рота гачок, розплутав скойлану волосінь.
— Бяри, кушай, Зайца, — витираючи спітніле чоло, підсунув рибу Альфредові.
— Го-о-о-ох, аж слина котиться… Давайте мерщій їсти — чого ми ждемо? — не зрозуміло, жартома чи то насправді так здичавів, вирячив Заєць голодні очі.
— Ти дикий-предикий заєць, — посміхнувсь я.
— А що — хіба зайці бувають і свійські?
— Тоді це просто кролі.
— От що, — хапаючи за хвоста рибину, сказав Альфред. — Я хочу їсти і край!
— Стривай-но, всі голодні!
Ми гуртом підступили до здобичі.
Це була крупна золота макрель, яка ще зветься корифеною. В іскристих краплинах води вона палала, мов сонце. Її мінливі барви, здавалося, увібрали в себе відтінки райдуги — від зеленавого й бузкового до латунно-вогнистого, сяючого.
Мені доводилося бачити всяку рибу, але таке диво зустрів уперше. Ніби згусток палаючого сонця, що побував у океанській синяві, звідки його вихопила людська рука. Та це й була сонячна скалка, яка у пас на очах тьмяніла й гасла.
Не стану оповідати, як ми їли та смакували, припавши устами до шматочків рожевого і прохолодного м'яса, висмоктуючи з нього життєдайний сік.
Спрагу притлумили, наїлися досхочу.
Решту корифени, що залишилася від обіду, порізали на шматки, поклали у шкаралупу порожнього горіха. Прив'язавши мотузкою, опустили кокос за борт.
Це був наш холодильник — риба у ньому повинна зберігатися довше, ніж на відкритому повітрі.
Та… Ми не подумали про те, що «холодильник» міг стати приманкою для акул. І вони з'явилися — зграя хижаків, які, гадалося, давно од нас відстали.
— Хлопці, рук за борт не висовувати! Якщо треба сполоснутися, скажіть — зупинимо човен і дістанемо води.
Командирове застереження — слушне: акули шастали майже впритул з лаканою. Їхні пласкі, ніби розчавлені пащі, раз у раз витикалися то перед носом човна, то збоку, то за кормою.
Запах свіжої крові ненажер п'янив, лоскотав їхній чутливий нюх. Акули геть знахабніли: кидалися до човна, лізли під весла.
[79] Довга-предовга морська рибина (мальгаш.).
[80] Тут: слухняна, хороша (мальгаш.).