У подувах мусону над головою лопотять саморобні вітрила-циновки. Заєць і Барарата спочивають — їм невдовзі заступати на вахту — веслами потроху підганяти лакану. Я з Кімом Михайловичем, незважаючи на спеку, орудую веслами, а Лота, керманич, сидить біля стерна.
— Досить! — кидає командир. — Нехай за нас працює вітер, а ми, поки ще спека, відпочинемо.
Заснув і Кім Михайлович. Ми з Лотою удвох на кормі.
— О-ох, — зітхнула, кермуючи стерном та поглядаючи на воду.
— Не сумуй, красуне, — узяв її за руку. — Ми відвеземо тебе на Бонго Бе, найдемо матір, розповімо всьому світу про те, як янкі виганяли твоїх земляків невідь-куди, аби не бачили й не знали, що будується на вашому, колись світлому, острові.
— Це так — я побачу маму? — зраділа тубілка.
— Аякже. Неодмінно побачиш, Лото, — хоч сам у це я мало вірив: де ж бо їх тепер шукати, вигнаних із рідної домівки остров'ян-носімазавців?
Втім, якщо стане відомо, що на далеких островах чинять американські зайди; якщо втрутяться міжнародні організації — той же, скажімо, Червоний Хрест, — може, дівчині й пощастить знайти рідню. Хоч янкі завжди намагаються не допускати розголосу, багатьом доларами затикають пельку, хто міг би викрити злочинні махінації. Щоб мовчали і щоб правда про окуповані острови не просочувалась до людей.
Так було і в Тихому океані, на Бікіні, де янкі «вдосконалювали» атомні бомби. Таке ж діється з Кваджалейном — тихоокеанським атолом в архіпелазі Маршаллових островів.
Колись мирні води лагуни перетворено на полігон для випробування смертоносних балістичних ракет, що запускаються — американські «гостинці» й «поміч» слаборозвинутим народам! — аж із Сполучених Штатів Америки. Сам кораловий суходіл, Кваджалейн, став кузнею ядерної зброї: американські «опікуни»[85] за певну винагороду змусили вождів Маршаллових островів підписати з ними угоду, за якою США надасться «право» протягом п'ятдесяти років використовувати атол як свій ракетний полігон.
Тубільців Кваджалейна, як і остров'ян Носі Мазави та Дієго Гарсія, янкі силоміць виселили. Живуть вони тепер на майже непридатних для життя островах, під загрозою смерті час від часу все ж припливаючи «додому» — на рідний для них атол.
Ми з Наталкою на «Буревіснику» проходили повз ті острови — береги атомної смерті.
— …Не сумуй, Лото, — кажу я, підбадьорюючи дівчину.
— Добра, Васка, добра, — озивається тихо. Ледь помітна усмішка торкається її уст. Чайки виснуть над лаканою, розкинувши крила. Непорушно, невідступно, так, ніби вони — продовження човна, його фантастичні вітрила.
І сумно й важко — задуха ж яка! — а все-таки нам хорошо з Лотою під цими блакитними вітрилами, в мовчанні океану.
Дівчина, поступившись місцем біля стерна, запрошує сісти поруч.
— Я, Васка-Кваска, — зашарівшись, мовила, — була-хотіла просити-питати: ти була є любиш дівчина? Там, далека, у своя танана.[86]
Лото, Лото… Так, як вона мить тому, тепер ніяковію я.
Мені нічого сказати —…Наташа, далека, мила дівчина, рідний берег… допитливі, замріяні очі…— тубілка мене, мабуть, не зрозуміє.
Я мовчу, враз почервонівши.
З дівчатами завжди так: як тільки помітять, що ти завагався, відразу ж беруть гору!
— Ага-ага! — метнувши лукавий погляд, озвалася Лота. — Васка-Кваска стала є мена — май ампасімена.[87] Ага-га! — повторила, пирснувши сміхом.
Я засміявся теж.
— Ви що там, слов'яни, розвеселилися? Може, вже берег видно, чи що?
Заєць, підводячись із лежака, протирав заспані очі.
— Алфреда, Васка-Кваска мена — май ампасімена, — не перестаючи сміятися, пустувала тубілка.
— Що вона лепече? Переклади, ти ж у нас тлумач-поліглот, — попросив Заєць.
Не буду ж я зізнаватися, що Лота приперла мене до стінки, ще й кепкує, капосна! І я відповідаю:
— Вона говорить, Альфреде, що закохалася в тебе з першого погляду.
— Ти не обманюєш — справді так сказала?
[85] За рішенням Організації Об'єднаних Націй підопічною територією на архіпелагах Тихого океану — Федеративні Штати Мікронезії, Маршаллові острови, республіка Белау — з 1947 року фактично управляють США, «опікуни» — неоколоніалісти, які тубільцям приносять лише згубу.
[86] Село (мальгаш.).
[87] Червоний, гарячий, як пісок (мальгаш.).