Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пропливши на лакані до Яви чи Суматри, ми, виходить, звершимо безприкладний океанський перехід?

— Чого безприкладний? — спитав Кім Михайлович.

— Ну, ми ж… перші, хто долає ці відстані.

— Хо-хо-хо, які ми первородні й неповторні! — насмішкувато відказав він. — Хлопче, хлопче, хтось мудро зауважив, що люди стоять на плечах у велетнів. Це означає: давно до нас жили вже попередники, діяння яких гідне подиву. Бо яку б сферу людського творення не взяти, у кожній були свої гіганти. Платон, Арістотель, Авіценна, Леонардо да Вінчі, Бетховен, Пушкін, Шевченко… Боже ж ти мій! — ніби випробовуючи на вагу щось таке, що не піддається мірі, потряс він руками. — Та це ж маяки, могутні прожектори, які б'ють з глибин віків і освітлюють шлях у майбутнє. І коли хтось із сучасників, сяк-так докупи стуливши дві ноти, зарозуміло твердить: «Це — вершина!»; коли новоспечений вірш оголошується шедевром чи щойно захищена дисертація — геніальною, мені вчувається розкотистий сміх Арістотеля, Пушкіна, Бетховена. Велетні сміються осудливо.

— Добре, що Заєць не чує ваших слів, — він би підняв на глум своїх пробивних колег.

— Нехай краще спить, — сказав командир. — А ти, Васько, послухай і затям: у водах, де ми з тобою бовтаємося, багато віків тому вже проклали дорогу безіменні й небезіменні мореходи.

— Наприклад?

— Ось тобі приклад, — заломив мізинець Кім Михайлович. — Окремі вироби індійської матеріальної культури з сивої давнини були в Стародавному Єгипті та колисці вселюдської цивілізації — межиріччі Тігру і Євфрату. Наукою доведено, що обмін товарами між далекими країнами на сході — Індією і Єгиптом та Месопотамією відбувався ще до другого тисячоліття до нашої ери. До того ж торговий шлях пролягав морем. Це раз — плавання давним-давно зі сходу на захід. Друге. Візьмемо східний напрямок, — заломив він ще один палець. — Уже в другому столітті нашої ери відомий географ Птолемей згадує острів Яву: туди з Індостану — від Індії та Шрі Ланки — були прокладені морські шляхи.

— І навіть маршрути відомі?

— Звичайно. Свого далекого попередника й тезка — португальця Васко да Гаму ти знаєш. А про Ібн-Баттуту чув?

— Це той багдадський злодій, про якого є кінокартина? — згадав я бачений колись фільм.

— Який там злодій? — глянув здивовано Кім Михайлович. — І тобі не гріх, Васько, — присоромив, — не знати великого мандрівника середньовіччя?

— Розкажіть про нього…

— А що розповідати? Ібн-Баттута зазнав, як і ми, немало лиха. На нього напали пірати, корабель потрощила буря. Та він, спорудивши нове судно, ще раз вирушив у плавання. «Загнуздавши» тутешні морські течії, під крилами західного мусону добрався до Мальдівських островів, а звідти — десь тут проліг його шлях! — на індонезійський острів Суматра. Тож, як бачиш, друже, не ми перші, не ми останні, хто в океані торував шлях, — докінчив Кім Михайлович. — Я не кажу вже — ти про нього знаєш, — що в цих водах колись із Ормуза в Індію плавав і наш співвітчизник, російський землепроходець Афанасій Нікітін.

— Знаю. Кінофільм про Нікітіна — «Ходіння за три моря» — бачив.

— Телевізор, радіо, кіно… — задумливо мовив командир. — Яке прекрасне надбання цивілізації. Не підводячись із ліжка, можна побувати за тридев'ять земель, сягнути в минуле й майбутнє. Справді — колосально й фантастично. А все ж, коли я бачу, як підліток чи юнак на довгі години «прилипає» до телеекрана, а в книжку й не збирається зазирати, в мені наростає протест: так не можна! Не можна, щоб хтось розжовував і готове клав тобі у рот. Ти сам повинен до всього докопатися, дійти до витоків і першопричин усього. Це дається, Васько, не «вахтуванням» біля магнітофона й телевізора, а вдумливим заглибленням у книгу. Та й не вірю я, що півгодинна чи двогодинна телепередача здатна розкрити всю глибину якого-небудь твору, скажімо, щонайменшого оповідання Чехова чи Франка. Все то — екстракт і поверхове демонстрування невловимого, вічно живого.

— Ви що — проти телевізорів і магнітофонів?

— Чого ж, — відповів Кім Михайлович, — По телебаченню часом передають корисне, скажімо, «На добраніч, діти!» або «Алло, ми шукаємо таланти». Правда, де вони, серед верхоглядів, візьмуться, ті таланти?

— Знову — випад проти підростаючого покоління, — дорікнув я.

— Аж ніякі — заперечив Кім Михайлович. — Діти і молодь — наша будущина, наша надія. Але ця «надія» не повинна лише споживати те, до чого додумалися інші, треба й самим думати. Ось книги, друже, якраз і спонукають змалку до творчого мислення.

— Заєць теж каже, що книги — велика сила, особливо придбані в обмін на макулатуру, модні романи Дюма та Сіменона, — хотів було я перевести серйозну розмову на жарт.

Але жарт вийшов недоречний. Полон! Навіщо я Ображаю того, хто мені зичить добра і кого я насправді шаную?

— Ти, Васько, був би ідеальним хлопцем, — згадалися слова Наталки, — якби іноді менше патякав або й зовсім мовчав.

Аякже, помовчиш! Хоч я й не говіркий, та мені часто ніби хто нашіптує: «Ану, Василю, сипони спідтишка, ніби чорт із лантушка! Докинь ущипливе словечко». Ото я й докидаю.

Що й казати, дурна вдача — через неї лише прикрощі.

І в кого я такий, колючий, вдався (батько, розповідають, був лагідний, мати — сумирна)?

Розділ чотирнадцятий

РЯТІВНА ТЕЧІЯ

Вода помітно змінювала колір. З ультрамаринової, прозорої, ніби кришталь, ставала голубуватою, покрашеною де-не-де світло-коричневими й зеленавими цятками планктону.

Кінчалася небезпечна для нас пустеля — починались живі води.

Вони відразу принесли життя. Знесиленим, охлялим, нам сьогодні вперше за довгі дні блукань Нептун, змилостивившись, послав смачний сніданок.