Хто він, цей нещасний? Як опинився на пустельнім суходолі?
Зрештою з'ясувалося. Риболовецька шхуна «Семенгет-Бару» потрапила в шторм. Більше місяця вітри й течії носили її по океану. Половина екіпажу, не витримавши голоду й спраги, загинула, решта — їх було десятеро — висадилась на безлюдний острівець Батерст.
Море — велике горнило: воно випробовує людей на злам. Лише той, у кого тверда віра та сильний дух, перемагає, як перемогли чотири наші земляки з тієї самохідної баржі.
Та зовсім інакше повели себе рибалки шхуни «Семенгет-Бару». Хоч членам екіпажу все ж пощастило висадитися на острів, двоє з них, охоплені розпачем, збожеволіли. Товариші кинули їх напризволяще, а самі спробували вибратися з острова.
Коли австралійські моряки уздріли на Батерсті одного з нещасних рибалок, у подобі його була вже не людина, а горем розчавлений звір.
Так, невдачі гнітять, висотують сили, немилосердно б'ють. Б'ють, але вони — я вірю — людину не можуть зовсім убити. Тільки той по-справжньому живе на землі, хто, незважаючи ні на що, все переборює й долає.
Розділ тринадцятий
СЬОМИЙ ГРАДУС ПІВДЕННОЇ ШИРОТИ
Кілька днів тому, коли над обрієм згасла Полярна зірка та сузір'я Великої Ведмедиці, я ненароком розбудив лише Кіма Михайловича. А сьогодні вночі Заєць зчинив такий галас, що підняв усіх.
— Океан горить. Рятуйте — ми пропали! — закричав Заєць.
— Океан горить. Рятуйте — ми пропали! — закричав він.
І сну — мов не було. Здавалося, мене на ноги підкинула якась могутня пружина. Я в одну мить зіп'явся над кормою.
— Що таке?!
— Чого ти репетуєш? — здивувався Кім Михайлович.
Барарата і Лота, налякані галасом, щось запитували теж.
— Океан в огні,— повторив Альфред. — Пожежа підступає до лакани.
Та ми вже бачили й самі, що океан охоплений вогнем. Горіло все: вода, повітря, хмари у високості.
Багаття було таке яскраве, що засліплювало очі. Його пасма переливалися різноколірно. Внизу, біля води, вони палахкотіли зеленим. Язикате полум'я, ніби коси міфічної медузи Горгони або смарагдові смуги морської капусти, що поросли з глибин, погойдувалося, здіймаючись вище й вище над океаном. І там, угорі, злившись у клуботливе марево, ставало якимсь молочно-білим, наче злиняла на сонці конопляна пряжа. А ще вище, в самісінькому небі — коштовний вінець над світлим чолом — цвіла, спалахнувши, семибарвна райдуга.
Краси такої я не бачив зроду. Мов зачаровані, дивилися ми на те нічне диво.
— Ну, то що? — звернувся до Альфреда Кім Михайлович. — Горимо-палаємо?
Зайцеві було незручно за зчинений переполох.
— А ви на моєму місці… як би ви, хіба не злякалися б? — намагався виправдатись він.
— Може б, і злякався, — в тон йому відповів командир.
Що ж це за диво? — спитаєте ви. А ось що. Ми стали свідками звичайного гідробіологічного явища — світіння океанських вод.
У підручниках з біології воно докладно описане… Коли я розповів Наталці, вона відповіла, що явище те спричинене бактеріями й крихітними організмами, які світяться.
— Ти кажеш — горіли навіть хмари?
— Так.
— Ну, тоді то було фонове світіння. А ще є іскристе, — додала. — Пам'ятаєш, на атолі Туамако одного разу ми подумали, що до острова наближається довгожданий «Буревісник» — так іскрилися в пітьмі далекі вогні?
— Як не пам'ятати? — відповів я. — Василь Окань тоді присвятив тобі сонет «Примарне видиво (Ніч масок). Опус № 7. Ларго. Наталці К. — і тільки їй». Шекспір, Петрарка… ха-ха! — засміявсь я.
— Не злися, Васильку, — ласкаво мовила Наташа. — Я ж у нього не просила тієї присвяти.