Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лакричник вимкнув світло і якусь мить дивився, як у пітьмі кімнати жовтаво світяться, мов два ока, телекаріуси кіберона.

— Далеко зібралися?

Не відповівши, зачинив за собою двері. Опустився швидкісним ліфтом з 127-го поверху. Вийшов з готелю. Знайшов серед безлічі машин на стоянці свого оранжевого трансангуляра.

Не мав ніякої мети. Але рішуче прочинив люк і, ніби поспішаючи, сів у м’яке крісло кабіни. Ввімкнув двигун, його рухи були швидкими і впевненими. Від тої послідовної зміни рухів ніби приходило відчуття власної реальності. Поглянув на шкалу спектросубліматора, звірив показання приладу зі стандартною шкалою. Потім перевірив заповненість баків паливом Бакса, ввімкнув синхронізатор геліогенератора і натиснув червону кнопку «пуск». Машина завібрувала, чекаючи наступної команди. Клацнув тумблером «горизонталь», поклав руки на кермо, натиснув ногою акселератор.

Вже котрий день він імітував діяльність. Вдавав заклопотаність і від тої гри відчував себе справді заклопотаним.

Деякий час повільно об’їздив готель «Дзябран». Дивився на перехожих — теж заклопотаних чи вдавано спокійних, веселих і похнюплених. Але несподівано для самого себе натиснув кнопку «вертикаль», і машина почала слухняно підніматися, злегка завалившись на правий бік, продовжуючи описувати коло. Потім з максимальною швидкістю набрав висоту, вийшов у вільний космос. Довгий час навіть не озирався на Інкану. Дивився на мереживо зірок, далеких — справжніх, і близьких — штучних, на ультрамаринове тло вічності. Думав про ту чорну безконечність, мов про живу істоту, мов про велике місто. Але жодного разу не запитав себе, куди він летить, навіщо напружено стискає кермо свого трансангуляра.

Потім, теж якось раптово, він завалив машину на лівий бік і зробив крутий розворот.

Почув, як стукає по обшивці конектор геліогенератора. Його вже давно треба було приварити або замінити новим. Минулого разу, коли конектор пошкодило метеоритом, Лакричник просто зафіксував його монодіртом. І ось тепер конектор знову стукав по обшивці. Довелося одягнути захисного комбінезона, що завжди лежав у Лакричника на задньому сидінні, і вийти з кабіни.

Автопілот тримав зворотний курс до Інкани.

Намагався робити все швидко, бо розумів, що автопілот скоро переведе машину на режим гальмування. Щоб довго не морочитись, Лакричник сяк-так прив’язав конектор.

Вже зібрався повертатися до кабіни, як спершу спиною, котра навіть через захисний костюм відчула вогненний подих, а потім розумом збагнув, що трапилось.

Його траєкторія збіглася з траєкторією штучного сонця, величезної ракети з паливом Бакса, що дарувала тепло і світло сто сорок другому зоряному метакаскаду. Лакричник різко обернувся й побачив її, ще таку далеку і вже таку близьку. Розумів, що не встигне повернутися до кабіни, що надходить його кінець, але чомусь не було хвилювання і страху. Навпаки, з якоюсь цікавістю, до болю примруживши очі, роздивлявся велетенську скіпетровидну головку ракети. Спіймав себе на думці, як шкодує за тим, що таке цікаве видовище йому більше ніколи не доведеться побачити вдруге. Дивився, мов цікавий кінофільм, і розумів, що дивиться востаннє. Але вистачило тверезості заховатися за корпус свого трансангуляра.

Йому здалося, що він закипає у власних випарах. Але згоріти не судилося. Тіло трансангуляра взяло на себе головний тепловий удар. Сонце пройшло від нього на відстані кількох кілометрів. Божеволіючи від болю, інстинктивно намагався рятуватися: судомно перебираючи ребристу дакронову тролею, котрою був зв’язаний з машиною, добрався до кабіни, зумів її відчинити, навіть вимкнув мотор декліматора і вже потім упав на дно кабіни.

Те тривало лічені секунди, а потім в його свідомості розтягнеться на години. Нестерпно боліло обпечене тіло. Напруженим, судомним рухом Лакричник зірвав з себе шолом. Якусь мить відпочивав. Потім спромігся зняти і комбінезон. З похідної аптечки дістав тюбик ФІР-7 і швидко розтер маззю тіло. Поспішав, доки шкіра не схопилась пухирями. Тоді ФІР-7 вже не допоможе. На долонях лишились криваві відбитки від ребристої тролеї.

Тим часом Інкана наближалась. Лакричник швидко опанував себе. Знову впевнено поклав руки на кермо. Почувався щасливим, але ніби не від того, що залишився живим, а від гостроти пережитого. Мовби подивився цікавий фільм. Тіло вже не боліло, а лиш приємно поколювало після мазі, як після холодного душу.

І раптом Лакричник голосно розсміявся і рвучко повернув кермо ліворуч. Машина завалилась на лівий бік, роблячи крутий віраж, і очі налилися кров’ю від перевантаження.

Лакричник наздогнав ракету-сонце. Підлетів до неї зовсім близько. Як метелик до свічки, знову й знову повертався до скіпетровидної, дихаючої вогнем головки ракети. Божевільно сміявся, коли вогненні язики лизали черево його трансангуляра. Підлітав до штучного сонця все ближче, але не згорав, як метелик, а реготав на всю кабіну. Захотілося пролетіти через саме пекло. Трансангуляр витримає сім тисяч градусів. Треба лиш вдало пролетіти між арками колосників ядерної топки і вирватись назовні з протилежного боку.

Лакричник уже спрямував машину назустріч смерті, зробивши чергове коло, але якась сила змусила взяти курс на Інкану. Зверхньо, переможно посміхнувся, дивлячись, як сліпучі, яскраві протуберанці в останній раз лизнули черево його трансангуляра.

За кілька хвилин ввімкнув режим гальмування.

Скерував машину до невеликої галявини на березі річки. Поряд був ліс.

Трансангуляр прим’яв густу траву. Лакричник довго не виходив з кабіни. Дивився на річку, на вічно-жовтий ліс — вигадку біологів, на зелену траву. Потім прочинив люк і довго сидів, звісивши ноги. Слухав тишу. Хотілося тільки дивитися, як плине голуба вода в річці, слухати пташиний переспів у лісі. Зіскочив на землю, ліг у густу траву і потонув у ній, мов розчинився. Хай буде спокій кожному зомлілому м’язові, кожній клітині.

І раптом десь далеко немов ударив дзвін. Потім другий, третій. Лакричник навіть підвівся на ліктях і подивився довкола. Дзвони ударили вдруге, і Лакричник зрозумів, що вони народжуються в його мозкові.

Знесилено, розпачливо впав на траву. Знову галюцинації. Треба якомога швидше повертатися на Землю, доки ще не звик до постійних імітацій. Тут, на Інкані, імітації дії рятували його від хворобливих зривів. Але ж він ще не втратив здатності розуміти, як жахливо перетворити своє життя на постійні імітації роботи, любові, щастя. Треба якомога швидше повертатися.

— Добрий день, — почув він дзвінкий голос над собою, а потім ніби луна повторила той голос кілька разів. — Добрий день…. обрий день…. брий день…. рий день…

Хотілося плакати.

— Добрий вечір, — знову голос над ним, і знову ніби луна повторила тихше: — Добрий вечір…. обрий вечір…. брий вечір…. рий вечір…

— Ви заснули? — дівочий лагідний голос.

Лакричник лежав нерухомо.

— Може, це біокібер? Пошкоджений кібер? — чоловічий голос.

— Треба його прибрати звідси, — дівочий голос. — Відправити на комбінат для демонтажу.