Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тому, що це взагалі не самостійний вид енергії. Це комплекс багатьох енергій, випромінювання корпускулярне й еманаційне непостійного спектра, що вивільняється при анігіляції.

І раптом хтось почав стогнати. Потім крик:

— О, як цікаво! Я зараз підпиляю собі руку! О, як цікаво!

Потім пролунав істеричний сміх. То ж знову галюцинації. Цього разу слухові. Лакричник почав ходити по кімнаті, нервово кусаючи губи, глибоко дихаючи. Подивився на екрани вікон і сумно посміхнувся морю, горам і призахідному сонцю. Він пошкодував, що то були не справжні вікна. Навіть коли б через них і було видно лиш вікна сусіднього будинку, чи димарі-неокомпенсатори, чи магістралі з одноманітною миготнявою гелікотремів, і то ліпше, ніж вигадане море і небо без хмариночки, краще, ніж галюцинації на екрані. В тих димарях і швидких машинах є своя краса, краса людської сили. Але за вікнами одна за одною білопіняво набігали на берег морські хвилі.

— Краще б побалакав зі мною, — настирливо сказав кіберон.

— Не люблю балакати, не бачачи співбесідника.

— Вам важко догодити, — розсміявся кіберон. — Одним не подобається, коли ми схожі на вас, людей, а іншим треба бачити співбесідника. Мені, може, теж було б приємніше говорити з полідікроловим тригеном, але ж я не натякаю вам зайвий раз, що ви лише людина і до того ж непристосована до напруженого функціонування.

— Облиш! — розпачливо закричав Лакричник, а стіни жадібно поглинули його крик, мовби ніщо й не порушувало тиші. — Ти поводишся нахабно! Я тебе зараз від’єднаю від енергомережі!

— З дозволу центрального диспетчера, — мовив кіберон вже м’якшим, навіть лагідним голосом. — Адже я тут не лише для того, щоб вас розважати, а й для контролю, щоб ви не робили ніяких дурниць. Ви в нас людина нова, потрапили в незвичне для вас оточення і до того ж самі бачите, що вразливі до енергії Прея… А коли вам не подобається мій тон, то пробачте. Я просто хотів догодити вам, створюючи суперечку. Люди переважно не люблять, коли кібери їм у всьому догоджають. Але у вас, бачу, інші погляди, і я вас охоче розумію. Достатньо в цьому світі суперечок і без кіберів, — тихо засміявся кіберон. — Тож залишимося друзями. А коли хочете бачити співбесідника, то прошу.

На екрані одного з вікон Лакричник раптом побачив постать людини, що прямувала від моря. Чоловік швидко наближався. Його біла сорочка ловила відблиски призахідного сонця, волосся було мокрим, наче він щойно купався в морі. Але що це? Лакричник пізнав у тій постаті самого себе.

— Привіт! — весело мовив Лакричник з екрана, підходячи так близько, що його обличчя виповнило собою весь прямокутник уявного вікна. — Чого це ти захандрив? Розказуй.

Лакричник мовчав, розпачливо дивлячись на екран.

— Тебе турбує втрата відчуття межі поміж реальним та вигаданим? Правда ж? — посміхався з екрана двійник. — Я знаю, мене також це турбувало перші дні. Але сьогодні все інакше. Сьогодні я вперше пішов до моря. Вода така тепла і така прозора. Я б радив і тобі не мучитись марно в готелі, а поїхати до моря розвіятись. Я можу навіть зачекати ось тут на узбережжі. Від «Дзябрану» це десять хвилин. Чуєш, старина?

— Хто ти? — хрипко запитав Лакричник.

— Отакої, і не соромно запитувати? — розсміявся той Лакричник, що на екрані. — Та ти перевтомився! Хіба можна так багато працювати? Чи думаєш, коли прилетів сюди задля наукових досліджень, то треба хапатися за все відразу? Ніколи не треба поспішати. Чуєш? Послухай моєї доброї поради: не вишукуй зайвих проблем, але постійно імітуй діяльність. Пам’ятаєш, як в нашій старій казочці хтось там зв’язував волів хвостами, щоб понести всіх відразу, бо не міг понести бодай одного? Розумієш? Коли я вчора збагнув цю мудрість…

— Облиш мене! — крикнув Лакричник. — Дай мені спокій.

— Ні, я не можу подарувати тобі спокій.

— Чому?

— Його дуже важко імітувати. — Двійник відійшов трохи далі, і на екрані вікна знову з’явилось море, на білій сорочці знов заграли промені призахідного сонця. — Його дуже важко імітувати. Але не сумуй. Краще послухай, що зі мною трапилося вчора.

— З тобою?

— Так, зі мною. І з тобою. Це все одно.

— Я пам’ятаю все, що було вчора.

— А хочеш, я розповім тобі таке, чого ти не пам’ятаєш?

— Будеш вигадувати?

— Згадувати чи вигадувати. Хіба не все одно? Ти дуже дивний, — посміхнувся. — Вчора існує лише вигаданим. Бо воно було і його вже немає. Розумієш? Я тобі відкрию маленьку таємницю. Як ти гадаєш, чому люди помирають? Не знаєш?

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Вони відходять у вчора, аби ти міг їх вигадати такими, як тобі хочеться.

Лакричник довго застигло сидів на тапчані, потім рвучко підвівся.

— Досить! — сказав, рішуче підійшов і вимкнув усі три вікна.

— А казали, що хочете бачити співбесідника. — Прихована іронія вчувалася в голосі кіберона. — Як подивлюся, то у вас із самим собою теж немає нічого спільного.