П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.

— Молодці!.. Тобто — я хотіла сказать, молодець! — той, хто це зробив… Я, звичайно, розумію, скромність — окраса людини… Але… я, звичайно, хотіла б знати… Я не допитуюсь… звичайно… Але мені б, звичайно, було б цікаво… — Вона обвела свій четвертий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало незручно: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» — благав її погляд.

— Ну, признайся! Ну! — підхопилася Шурочка Горобенко.

— Це вже просто свинство! — вигукнув Гришка Гонобобель.

— Уявляєте? Уявляєте? Кошмар! — заджерготіла Люська Зарічняк.

Але все було марно.

Ніхто не признався.

За кілька наступних днів у четвертому «А» не було поставлено жодної двійки, жодної одиниці. Вчителі утримувалися від поганих оцінок. Боялися — а що, як вліплять ненароком одиницю чи двійку отій самій благородній особі?

Гришка Гонобобель раював:

— Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!

Але піонерський актив на чолі з Шурочкою Горобенко прийшов до висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити… На те вони й піонерський актив.

— Скромність скромністю, але так далі продовжуватись не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його… чи її… виявити! — рішуче сказала Шурочка. — Треба проаналізувати — хто міг, а хто не міг… і одне слово… От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, не такий вже він… чи вона… Штірліци, щоб зовсім нічим себе не виказати.

— Правильно! — одностайно погодився актив.

І актив почав перебирати кожного, згадувати і аналізувати. Отож давайте й ми з вами приєднаємося до активу і спробуємо уважно придивитися до учнів нашого четвертого «А».

З кого почнемо?

Ну, візьмімо спершу найпомітнішого і, навпаки, — найнепомітнішого.

Гришка Гонобобель І Антоша Дудкін, або надкушений пиріжок

Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте.

Його всі знають.

Його важко не знати.

О!.. Чуєте?..

Ні! То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо…

То Гришка Гонобобель розважається на перерві.

Голосна він людина! Такі «шумові ефекти», як він, ніхто в школі створити не може. Якби проводили світові чемпіонати з верещання, Гришка Гонобобель безперечно посів би призове місце.

Та що я вам кажу. Ви ж добре знаєте Гришку Гонобобеля з четвертого «А» класу.

А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, наче мишка, за партою і мовчить. Хоч, коли б його вчителька Глафіра Павлівна спитала, він завжди відповість, як треба. Не те що Гришка Гонобобель. Той галасує тільки на перервах. А на уроках німий мов риба. Бо в голові у нього, як каже технічка Олімпіада Самсонівна, — «протяг».

Але все одно Гришка Гонобобель — це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін — це Антоша Дудкін. І ви його не знаєте.

І, може, ні я, ні ви так би й не знали Антошу Дудкіна, якби…

Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.

Вася Лоб — семикласник. Але його обминають навіть дев’ятикласники. Таким здоровецьким створила Васю матінка-природа. Руки довгі, шия могутня, щелепи квадратні, важкі. Ходить він перевальцем, на напівзігнутих, метляючи безладно руками. Зовсім як снігова людина — ієті. Так його дехто пошепки й називає. Коли хтось трапляється йому на дорозі, він, нагнувши голову, похмуро дивиться спідлоба і говорить одне тільки слово: «Вріжу!..» І на дорозі вже нікого нема… Галасливий Гришка Гонобобель з Васею говорить тихим голосом, запобігливо називає його «Василь Васильович» і солодко роблено усміхається.