П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вітасик за ним.

По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п’ятий поверх. Біля п’ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: «Бережись Фантомаса!» Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під’їзду і вже всією компанією дременули геть…

Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм «Фантомас». Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою «Фантомас».

Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровеннецькими літерами «Фантомас», скривився й сказав:

— Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили?

І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:

— А то ми? Ви бачили? А доведіть!

Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:

— Ех ви, письменники! — і пішов.

Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:

— Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе.

І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.

Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п’ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п’ятдесят восьмої з’явився напис: «Бережись Фантомаса!»

Війну було оголошено.

І хоч був то звичайнісінький собі дядечко і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів «Список мешканців», де вони прочитали: «58 — Захарченко В. Г.»), але розбурхана грою хлоп’яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.

Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: «Захарченко!»

І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч…

А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.

Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем’єра.

І коли після «операції» хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури…

Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.

Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:

— Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктуновський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем’єрі буде!..

Вітасик почервонів від задоволення. Але хвилюватися не перестав. «А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався…»

Та от надійшов вечір.

Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: «Яшка — Роман Дяченко». Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів…

Нарешті світло гасне.

Прожектори освітили завісу.

І враз запанувала тиша.

Завіса розсунулась.