Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іди додому, увечері поговоримо. Мені працювати треба, — скомандувала вона і вимкнулась.

Я зітхнула й пожбурила телефон у відкритий рюкзак. Усе як завжди. Навіть не спитала, як я себе почуваю. Не поцікавилася, чи в мене щось болить і як я доберуся додому. Не кинула в цю ж хвилину роботу й не примчала до мене. Це ж моя мама. У цьому — вся вона.

— Заспокоїла?

Я смикнулась від голосу Клізми. Вона сиділа й уважно дивилася на мене.

— Маму, кажу, заспокоїла?

Я кивнула. Яке їй діло, заспокоїла чи ні? Яке взагалі їй діло до мого життя?

— Непросто тобі живеться тут?

Ну от, почалося. Ненавиджу такі розмови.

— Та нормально. Не гірше, ніж іншим.

Не вистачало ще тут мені почати нити й розпустити нюні.

— Не ображають тебе в школі?

«...Єфремова, ти що, тупа?!»

«...ти, Єфремова, нуль без палички. Зе-ро».

У голові загудів голос Бісектриси. Треба гнати його геть, поки до нього не додався хор інших.

— Давайте пити чай. Я додому хочу, — перевела тему.

Обхопила руками чашку, зробила великий ковток.

Медсестра голосно зітхнула й поставила свою чашку.

— У мене онучка твого віку. У Києві живе тепер.

— Я рада за неї, — уїдливо відповіла я.

— Ну, добре, ходімо, мабуть... — медсестра встала і вперла руки в боки, прогинаючи спину, яка, мабуть, затерпла від сидіння. — Як ти — дійдеш?

Я кивнула, дістала з рюкзака шапку. Натягнула її, крадькома зиркнула в дзеркало на дверях — голова здавалася вдвічі більшою через те, що я ховала під шапку волосся. Озирнулася в пошуках куртки.

— Там, — Клізма показала в бік вішака з учительським одягом.

Вдягаючись, я відчула запах. Моя куртка пропахла чиїмись парфумами. Міцними, солодкими до нудоти. Такі запахи зазвичай люблять підстаркуваті жіночки. Цікаво, хто з учительок поливається такою «вонючкою»? Тепер цього «аромату» ніяк не позбутися аж до прання. Блін, куртка точно не встигне висохнути до завтра. Доведеться йти в осінній по морозу. Але краще так, ніж пахнути старістю.

Я застібнула блискавку і натягла рюкзак. Клізма вже стояла в пухнастому рожевому береті та пальті часів своєї молодості. Вона відчинила двері й пропустила мене вперед. Я пірнула в напівтемний коридор і, не чекаючи її, рушила до виходу.

Надворі було морозно. Сонце відбивалося від учорашнього мокрого снігу, що вкрився льодяною кіркою, і сліпило очі. Такий початок грудня мені не подобався. Я взагалі не люблю зиму — сніг, мороз і всю цю холодну сраку. Мене цілком би влаштувало +15 узимку, щоб не потрібно було вдягати на себе купу лахів перед виходом на вулицю. Іноді я думаю, що зараз могла б жити там, де ніколи не буває зими, — якби все склалося інакше.

Але склалося ось так.

Я — зеро, надворі — холодрига, і мені в потилицю вже дихає Клізма.

На ґанку хтось розлив воду, і вона замерзла, перетворившись на лід. Я переступила слизьку пляму (бракує ще тут упасти, укотре за день) і збігла сходами вниз. Медсестра скрипнула дверима.

— Обережно, тут...

Гуп.