Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Підхопивши мене під руку, медсестра допомогла встати.

Продзвенів дзвінок. Однокласники зірвалися з місць, остаточно втративши інтерес до мене.

— Давайте, ведіть її в учительську, — кинула директорка медсестрі. — Ларисо Карлівно, зайдіть до мене.

Бісектриса виструнчила й без того пряму спину.

— Ви, Ніно Андріївно, теж, як повернетесь, загляньте до мене і скажіть, що все гаразд. А твоїй матері я таки подзвоню, — директорка тицьнула пальцем у мій бік і попрямувала до дверей. Математичка поспішила за нею.

— Ходімо, ще раз поміряю тобі тиск, і потихеньку підемо, якщо тобі вже краще, — медсестра стиснула мій лікоть і підбадьорливо всміхнулася.

Мені раптом стало соромно, що я, як і всі, називаю її «Клізмою». Це прізвисько причепилося до неї одразу, тільки-но вона прийшла до нашої школи, а може, навіть передалося як спадок із попереднього місця роботи. Чому саме «Клізма», якщо цю процедуру нікому з учнів вона в школі не робила та й не могла робити? Мабуть, тому, що це була єдина з медичних маніпуляцій, відома всім без винятку, маніпуляція неприємна й принизлива, тому прізвисько одразу показувало ставлення учнів до вчительського табору, до якого автоматично зараховували й медсестру.

Ніна Андріївна зовнішньо чимось нагадувала мені прабабусю. Тоненький хвостик сивого волосся, бліде, наче вицвіле обличчя, важка лінія підборіддя, підтоптана безформна фігура в пожовклому халаті. Клізма була молодша за прабабусю років на двадцять, але виглядала відверто погано — так, як більшість жінок у нас. Хоча прабабуся померла років п’ять тому, і спогади про неї потроху стираються з моєї пам’яті. Тож цілком можливо, що на свій вік прабабуся виглядала ще гірше, ніж медсестра.

Мабуть, за віком Клізма могла б бути моєю бабусею. Моя ж рідна бабуся багато років тому одразу після народження мами дременула до Москви за кращим життям — «як шельма», казала наша колишня сусідка баба Катя (вони в молодості дружили) — і десь там загубилася остаточно.

В учительській Клізма ще раз виміряла мені тиск. Поки вона накачувала й спускала повітря, я сиділа із заплющеними очима. Крім нас, більше нікого не було — почався другий урок, і вчителі розійшлися по класах. Це місце давило на мене. Я була тут усього кілька разів за всі роки навчання і зараз почувалася, наче у ворожому таборі.

— 110 на 70, це вже краще, — медсестра зняла з моєї руки манжету.

Довелося розплющувати очі і якось реагувати.

— Можна йти?

— Давай ще одну чашку чаю, і підемо.

Вона встала і ввімкнула електричний чайник, що стояв на маленькому столику біля дверей. Поряд на серветці виднілися цукорниця та коробка із чайними пакетиками, у пластиковій ажурній вазочці лежало печиво. Пахло старими книжками й кавою. Стелажі під стінами були забиті підручниками й пластиковими теками. Я сиділа за одним із чотирьох столів, які були зсунуті прямокутником посередині кімнати. Майже весь простір на них займали рівненькі стопки зошитів. На столі біля вікна світився монітор комп’ютера, на скрапі була якась недороблена табличка. Я вперше звернула увагу, що ґрати на вікні були приварені з внутрішнього боку, не залишилось навіть місця для горщиків із квітами, які в школі були натикані на кожному підвіконні. Для чого взагалі тут грати? Щоб не повтікали учні й учителі?

Забулькав і клацнув чайник. Задзюрчала вода. Клізма залила окропом чайні пакетики у двох чашках — для мене й для себе. Не питаючи, всипала в кожну по чотири ложки цукру, застукотіла ложкою об стінки чашки. Поставила переді мною одну.

— Обережно, гарячий.

Я мовчала. Хотілося швидше опинитися вдома й побути на самоті.

У рюкзаку озвався мобільний. Я поспіхом намацала його і скинула дзвінок, щоб вимкнути недоречно гучну зараз мелодію.

Мама.

Значить, їй таки подзвонили.

— Передзвони, мама ж хвилюється, — медсестра, що сиділа навпроти, сказала це, дивлячись на мене з осудом.

Ха! Моя мама — і хвилюється? За мене?

— Так, зараз передзвоню...

Я крутила в руках телефон — синій кнопочний «сіменс». Такими раритетами, певно, зараз користуються лише старі підсліпуваті бабусі. І я.

Мобільник знову видав простеньку мелодію. Цього разу я відповіла.

— Ти чого скидаєш? — мама почала з наїзду. — У мене клієнтка з фарбою на голові. Думаєш, я маю час тебе по сто разів набирати? Чого мені зі школи дзвонять? Що з тобою сталося?

— Нічого. Просто мені погано стало.

— З якого це переляку? Ти нікуди не вляпалася? Не вагітна часом? Дивись...

— Мамо, мені вже краще, — я перебила потік звинувачень.