Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зазвичай коли Бісектриса викликала мене до дошки чи запитувала про домашку, я просто мовчала. Не лише тому, що не знала відповіді — хоча я її і справді не знала. Я боялася. Боялася її злого погляду, її верескливого голосу, який швидко зривався на крик, її худих пальців із загостреними червоними піп ями, якими вона любила розмахувати просто перед обличчям учнів. Якось мені приснилося, що цими нігтями математичка дряпнула мене по шиї, розпанахавши сонну артерію. Поки я хрипіла біля її ніг, стікаючи кров’ю і намагаючись затиснути перерізане горло, вона стояла й сміялася. Я прокинулась із криком від того, що мені справді хтось не давав дихати, і відкинула з шиї щось пухнасте й пружне. За мить зрозуміла, що це Бублик, наш кіт, — прийшов погрітися чи погріти мене.

Цей сон довго не давав мені спокою.

І коли Бісектриса махнула перед моїм обличчям своїми кігтями, я майже повірила, що він стає реальністю.

Коли я знепритомніла біля дошки, замість того щоб сказати, за скільки часу наповниться той клятий басейн, Бісектриса злякалась. Може, навіть подумала, що я померла і відповідати за мою безглузду смерть доведеться їй.

Отямилась я від того, що математичка хльоскала мене по щоках однією рукою, а другою пхала під носа вату, змочену нашатирем. Однокласники мовчки нависли над нами, скупчившись півколом. Бісектриса сиділа біля мене навпочіпки, розчервоніла від напруги. Я зауважила, що вона розтерла одне око, і тепер підводка розпливлася на ньому чорною плямою, схожою на синець. Я спробувала підвестися, обпершись на лікоть, і помітила, що моя спідниця сильно задерлася. Математичка одразу ж незграбно її обсмикнула, серед натовпу однокласників почувся смішок. У голові в мене шипіло й шуміло, руки не слухалися.

— Ларисо Карлівно, що тут таке?! — увірвалася до класу директорка. — Дитині погано?!

— Я... я не знаю. Вона стояла біля дошки, розв’язувала задачу і раптом упала, — розгублено виправдовувалася Бісектриса. Я відчула, як її пальці стискають мій зап’ясток.

— Боже ж мій!.. Та що ви в неї вчепилися, покладіть їй щось під голову! Вона вдарилася? Що болить? — директриса схилилася наді мною. — Де медсестра?! — крикнула комусь угору й убік.

— Вона вже біжить...— по голосу я впізнала технічку бабу Варю.

Директорка різко випрямилась і скомандувала:

— Треба шукати транспорт і везти її до лікарні!

— Не треба лікарні, усе нормально, — кволо запротестувала я і спробувала сісти.

Клас плив перед очима у мареві, підлога хиталася й брижилась хвилями. Бісектриса знову тицьнула мені під носа нашатир, я закашлялася. Чиїсь руки підхопили мене й посадили, притуливши спиною до стіни.

Прибігла медсестра, гепнулася переді мною на коліна, вдягнула на ліву руку оту штуку, яку надувають, коли вимірюють тиск тонометром, і почала її накачувати. Я заплющила очі. Було неприємно від того, що руку здавлюють, наче шматок м’яса.

— 90 на 60, — оголосила медсестра результати вимірювання. — Ти зранку щось їла?

Я похитала головою у відповідь, не розплющуючи очей. Не хотіла бачити, з якими виразами на обличчях вони всі дивляться на мене. Шкодують, насміхаються?.. Чи, може, їм байдуже, що я лежу тут, на обсипаній крейдою підлозі, і всі вони — від директорки до прищавого однокласника Борьки, який зазвичай сидить на останній парті позаду мене й часто боляче штрикає в бік пальцем, — розглядають мене з цікавістю, як ще живу комаху, насаджену на шпильку?

— Принесіть міцного солодкого чаю, треба підняти тиск, — медичка приклала руку до мого лоба. Рука була гаряча й шорстка. — Допоможіть її посадити.

Кілька пар рук знову підхопили, мені навіть не треба було переставляти ноги, і посадили на вчительський стілець. Хтось приніс чай, тицьнув у руки. Я механічно піднесла чашку до губ, ковтнула солодку гарячу рідину, обпікаючи горло й піднебіння, і знову закашлялась. Я здригалася від кашлю, і чай вихлюпнувся мені на спідницю. Медсестра вихопила в мене чашку, легенько гепнула по спині.

— Не поспішай, — поклала руку мені па голову. — Що ж ти зранку не снідаєш, дитино? Дивись, худа яка, тиск низький, ВСД у картці стоїть. Їсти треба перед школою обов’язково.

Я завмерла. Її пальці гладили мене по голові.

Моя мама ніколи так не робила, навіть коли я була маленька. Вона дратувалася щоразу, коли купала мене. «Твоє волосся як мочалка», — намилюючи голову, казала вона й вихлюпувала мені на тім’я ківшик води. У дитинстві в мене завжди була коротка стрижка — мама не питала, чи хочу я її, так вона вирішила. Думаю, вона не хотіла зайвий раз торкатися мого волосся, бо воно нагадувало їй про мого батька. Коли мені виповнилося десять, я навідріз відмовилася стригтися й відростила косу. Ну, якщо можна назвати косою те, що виросло в мене на голові. Те, що кучерявилося, звивалося й стирчало в різні боки.

Зранку в мене був щоденний ритуал — спершу пригладити волосся вологими руками, потім зафіксувати гелем чи пінкою й нарешті зібрати у високий хвіст. Із моїм жорстким кучерявим волоссям інакше не можна.

— Тобі вже краще?

— Що?.. — я сфокусувала погляд на медсестрі.

— Я питаю, як ти себе почуваєш? — вона прибрала руку й дивилася на мене зі співчуттям.

— Наче краще. Можна я піду додому? Я не хочу в лікарню.

— Допий чай спочатку, а я покличу директорку, — медсестра тицьнула мені в руку чашку. — А ви чого роти пороззявляли? Це вам не вистава! — крикнула на однокласників, які штовхалися біля вчительського столу.

— Ану швидко сіли на свої місця! — гаркнула Бісектриса, яка саме ввійшла до класу з директоркою.

Зачовгали ноги, загуркотіли стільці — і за кілька секунд біля мене стояли лише дорослі.

— Як вона себе почуває? — директорка зверталася до медсестри так, наче я була неживим предметом.