Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову вискочила на вулицю й повісила куртку на мотузку, щоб стекла вода. Потім перевішу над грубою — так до ранку точно висохне. Фух, тепер можна зайнятися своїми справами, пізніше приготую вечерю.

Як повернулася до хати, зачинилася зсередини. Не те щоб я боялася — за останні роки звикла до всякого трешу. Але інстинкт самозбереження ніхто не відміняв, мало що може в нас тут трапитися. Глянула на Сніжка — він затих, поклавши голову на лапи. З лежанки зверху за ним спостерігав кіт Бублик. І не жарко ж йому там...

Я зайшла до своєї кімнати й увімкнула радіо. «Я не здамся без бою...» — накрило мене піснею «Океану Ельзи». Не втримавшись, почала підспівувати й рухатися в такт музиці. Так поводитись я можу лише наодинці або перед Сніжком із Бубликом, при людях соромлюся. Навіть при мамі. Вона одразу б сказала, яка я незграбна, і що з моєю дрищавою фігурою та високим зростом ці кривляння виглядають смішно. Я й справді танцюю препогано і геть не володію своїм тілом, але чути таке від мами не надто приємно. Коли пісня закінчилася й почалася реклама, я сіла за стіл — старий, як і все в цій кімнаті, ще з часів Радянського Союзу. Тут я робила уроки, читала і... писала листи.

Першого листа я написала три роки тому, після чергової сварки з мамою. Тоді мені треба було просто вилити свою образу, свій гнів, свій біль. Я сіла за стіл, вирвала із зошита з алгебри подвійний аркуш — і зупинилася лише через пів години, коли він увесь уже був списаний. Я стала писати ці листи, довгі та плутані, щоразу, коли мама мене ображала, звинувачувала чи принижувала. Потім я просто згортала списані аркуші навпіл і клала в середню шухляду столу, під купу шкільних зошитів. Скоро листів стало так багато, що зошити вже не могли їх приховати. Я злякалася, що мама нишпоритиме тут, помітить їх і прочитає. Коли вона була не в настрої, могла порпатися в моїх речах, викидала із шафи одяг, вигрібала книжки з полиці, звалювала все це в одну купу, щоб показати, який у мене в кімнаті срач і яка я нечупара. Уявляю, якби в один із таких моментів вона знайшла листи. Як перекосило б її обличчя після прочитання хоч одного. І що було б зі мною потім.

З переляку я вигребла всі листи з шухляди, склала в пакет і запхала в єдине місце, що видавалося мені безпечним, — під підлогу. Підлога в хаті, зокрема й у моїй кімнаті, була з дощок, фарбованих у коричнево-бордовий колір. Така сама, як у школі. Одна з дощок під моїм ліжком трохи відійшла. Я помітила це, коли вазюкала там шваброю під час прибирання. Я підчепила її кочергою й відірвала. Просовувати руку в дірку, щоб перевірити її глибину, побоялася, тому запхнула туди листи, зав’язавши ручки пакета так, щоб його одразу можна було за них дістати. Прилаштувала дошку на місце — наче не помітно, що її не тримають цвяхи, та й покривало висить майже до підлоги. Час від часу я акуратно запихала в пакет нові листи, і він наповнився настільки, що вже не проходив у отвір.

Сидячи на стільці, я дістала з рюкзака ручку й зошит, вирвала з нього серединку. Усі мої зошити постійно так «худли» і швидко закінчувались. Мама від цього психувала і кричала, що я їх їм.

Зняла ковпачок з ручки. Глибоко вдихнула і вивела: Привіт, тату!

Усі ті стоп’ятсот листів, які я вже написала, були адресовані батькові, якого я ніколи не знала.

Я зависла.

Гризла ручку і думала, що нового сказати чоловікові, який уже давно забув про моє існування. Чого я ще не сказала йому в написаних листах?

Я поставила крапку й подивилася на списаний подвійний аркуш, перегорнула його навпіл. Устала з-за столу й присіла біля ліжка, піднявши покривало, що захищало мою таємницю. Швидко відсунула дошку, намацала пакет і опустила всередину лист. Поставила дошку на місце й озирнулася, наче хтось міг за мною стежити. Подивилася на дешевий пластиковий будильник — ого, уже четверта. Тільки зараз помітила, що надворі темніє. Блін, у грубі, мабуть, зовсім перегоріло, доведеться готувати на газові. Мама знову сваритиме, що я неекономна. Ну що ж, не за одне, так за друге. Вона завжди знайде до чого доколупатися.

Зітхнула й попленталася смажити картоплю та яйця.

МАМА ПОВЕРНУЛАСЯ О ВОСЬМІЙ. Гримнула у двері, щоб я відчинила засув. Коли вона зайшла, від неї пахло морозом і зимою. Була без шапки, щоки розчервонілися. Цього року їй виповнилося 35, але я бачу, як дивляться на неї чоловіки. І місцеві, і нетутешні військові. Я вкотре подумала, яка ж вона красива. Пряме блискуче волосся — моя нездійсненна мрія, жодної сивої волосинки, ідеальний колір — недарма ж вона перукарка. Великі темні очі, доглянуті брови, рівний ніс, пухкі губи. Шия — довга, без бридких кільцевих зморщок, які вже бувають у жінок у цьому віці. І фігура — те, чим вона сама найбільше пишається. Довгі ноги, трохи м’який, але жіночний живіт, груди, які вона любить показувати в декольте. І жодної зайвої ваги та целюліту. Вона часто бігала хатою в самій білизні, коли спізнювалась на роботу. У ці моменти я думала, які ж ми різні. І тілами, і душами.

— Усе нормально? — мама роззулась і тепер знімала куртку. — Що там у школі сталося?

Вона повернула до мене рум’яне обличчя, і я відчула запах. Баба Віра була права — вона зависала в барі. Я не втрималася і сказала:

— Ти знову пила?

Мама засміялася, закинувши назад голову й оголивши рівні зуби.

— А тобі що до того? Роблю, що хочу, і ні перед ким не звітую. Тим більше перед тобою.

Вона взула капці й пішла гримати кришками па каструлях, шукаючи, чого б поїсти. Почала їсти картоплю виделкою просто зі сковорідки.

— Так що там у школі, питаю? — сказала з набитим ротом.

— Нічого. — буркнула я. — Просто погано стало.

— А-а-а-а-а, — протягнула мама і вгризлася в шмат яєшні.

Подробиці, що саме зі мною сталося, її не цікавили.

— Чого тут собакою пахне? — вона принюхалась і скривилася.

Блін. Сніжка я вигнала, але запах і правда лишився.

— Тобі здається. То від тебе, — нахабно сказала я, схрестивши руки на грудях.

Мама знову засміялася.

— Хамиш? Тобі пощастило, що в мене гарний настрій. Уроки зробила?

— Зробила. Тебе почали цікавити мої уроки?

— Ну все ж, поки ти живеш зі мною, я несу за тебе відповідальність.