Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я опустила очі й ковтнула солодкий чай. Запаморочення відступало, замість нього з’явилася слабкість. Чашка здавалася важкою, наче трилітрова банка. Для надійності я обхопила її обома руками.

Наді мною гули голоси.

— Зараз ще раз виміряємо тиск, і, думаю, можна відпустити її додому.

— До лікарні везти не потрібно?

— Ні-ні, тут нічого страшного, вегетосудинна дистонія, ще й зранку, каже, не їла. Перехвилювалася біля дошки, правда ж, Ларисо Карлівно?

— Так-так... мабуть... Так-так. Перехвилювалася. Хоча задача простенька...

— Ну ви ж знаєте, як воно буває. Ці дівчата... вони такі чутливі стали... усього тепер бояться... психіка не витримує таких навантажень...

— Треба, щоб її забрали додому, відпускати саму не можна в такому стані. Тим більше, у наших обставинах...

— Єфремова, у тебе вдома хтось є?

— Єфремова?..

— Єфремова!

Я здригнулася, зрозумівши, що кличуть мене.

— Удома хтось є? — повторила медсестра.

— Немає, мама на роботі, — я поставила чашку на стіл і тепер дивилася на всіх них, задерши голову.

— Диктуй номер, — скомандувала директорка.

— Не пам’ятаю, — збрехала я.

Найменше я зараз хотіла вислуховувати від мами за те, що їй довелося кинути клієнтку зі свіжонанесеною фарбою на голові.

— То подивись у мобільному. У тебе ж є мобільний?

— Я його вдома забула.

— Ларисо Карлівно, скажіть класній, щоб набрала матір Єфремової. Хай прийде забере її зі школи, — директорка була непохитна.

— Не дзвоніть мамі, не треба, — мені вже хотілося плакати. — Я сама дійду.

— Та яке сама! — замахала руками медсестра. — Не дай Боже, знову голова запаморочиться й забредеш не туди...

— А відповідати нам! — гримнула директорка.

Вона стиснула губи й похитала головою. Утягнувши живіт, запхала своє огрядне тіло на першу парту переді мною. Мене завжди дивувала її пристрасть до обтислих суконь, які дуже підкреслювали її пузо. Зараз на ній була ряба сукня з візерунком у дрібні зелено-біло-коричневі трикутники, які створювали химерну оптичну ілюзію. Коли я спробувала сфокусувати на сукні погляд, перед очима знову все поплило.

На вигляд директорці було за 50 років і за 100 кілограмів. Хоча я не надто розбираюся у віці та вазі бальзаківських жіночок, тож вона цілком могла бути молодшою та худішою. Або старшою і товстішою. Здається, я ніколи раніше не бачила її обличчя так близько перед собою. Розширені пори, глибокі зморшки біля очей і на лобі. Товстий шар пудри чи тонального крему, що не зміг приховати жирний блиск шкіри. Каштанове волосся, коротка стрижка — таку в нас носять більшість жінок «за...». Вона цілком могла б стригтися й фарбуватися в моєї мами. Хоча тоді б вона не питала її номера телефону.

Директорка навалилася на парту, вклавши на неї груди.

— Що, напружені стосунки? — змовницьки спитала приглушеним голосом.

Я кивнула. Щоб не дивитися на її оптичну сукню, втупилася в губи із залишками бордової помади. Коли директорка говорила, можна було розгледіти жовті зуби з бордовим кантиком на них.

— Ну, добре, Ніна Андріївна тебе проведе. Час минає, а вічні проблеми батьків і дітей залишаються... — вона зітхнула й посунула стілець, щоб підвестися. — Збирайтесь, Ніно Андріївно, що ж робити... Наших дітей треба берегти.

Медсестра заметушилася, готова виконати будь-яке розпорядження. У школі вона працювала недавно. Кілька днів тому я чула, як вона говорила бабі Варі, що хоче доробити тут до пенсії.