— Тож, — мовила Сітра, — ви висмикнули нас із наших життів заради уроку з образотворчого мистецтва? Хіба це не марнування вашого дорогоцінного часу?
Жнець розсміявся, і Рованові захотілося самому його розсмішити.
— І чого ви вже навчилися? — поцікавився Фарадей.
У жодного з них не було відповіді, тож він поставив інше питання:
— Як гадаєте, якою була б наша розмова, якби я привів вас до однієї з галерей Ери безсмертя, а не до цієї — старовинної?
Рован ризикнув відповісти.
— Мабуть, ми б обговорювали, наскільки приємніше дивитися на витвори мистецтва Ери безсмертя. Наскільки вони миліші та… спокійніші.
— А може, ненатхненніші? — підказав жнець.
— Це вже як для кого, — сказала Сітра.
— Можливо. Але тепер, коли ви знаєте, чого шукати в цьому мистецтві смертного згасання, я хочу, щоб ви його відчули.
І він повів їх до наступної зали.
Хоча Рован був певен, що нічого не відчує, він помилявся. У наступній залі картини займали простір від підлоги до стелі. Він не впізнавав митців, але це не мало значення. У роботах була послідовність, наче все те малювала одна душа, якщо вже не одна рука. Деякі картини мали релігійну тему, інші були портретами, а інші просто так динамічно відтворювали невловиме світло щоденного життя, що цього відчутно бракувало в мистецтві Ери безсмертя. Туга і піднесення, біль і радощі — всі ці емоції були там, інколи поєднуючись на одному полотні. У певному розумінні це непокоїло, але також і приваблювало.
— А ми можемо трохи тут затриматися? — запитав Рован, і це викликало усмішку в женця.
— Звісно, можемо.
Поки вони закінчили, музей уже відчинився. Інші відвідувачі обминали їх десятою дорогою. Це нагадувало Рованові ставлення до нього в школі. Сітра й досі гадки не мала, навіщо жнець Фарадей покликав їх сюди — але Рован починав розуміти.
Він повів дітлахів на обід, де офіціантка негайно посадовила їх за столик і принесла меню, ігноруючи інших відвідувачів. Вигоди посади. Рован помітив, що відколи вони сіли за столик, нових відвідувачів більше не з’являлося. Коли вони закінчать, ресторан, напевно, вже спорожніє.
— Якщо ви хочете, щоб ми надали інформацію про наших знайомих, — коли подали їжу, мовила Сітра, — мене таке не цікавить.
— Я сам збираю інформацію, — відповів їй жнець Фарадей. — Мені не потрібні двоє малолітніх інформаторів.
— Але ми вам таки потрібні, хіба ні? — мовив Рован.
Жнець не відповів. Натомість він почав говорити про населення планети та завдання всіх женців на світі, які мали якщо не вирівняти його, то утримувати в розумному співвідношенні.
— Співвідношення росту населення і можливості Шторму забезпечити потреби людства вимагає збирання відповідної щорічної кількості людей, — пояснив їм він. — Для цього нам потрібно буде більше женців.
Тоді з однієї з багатьох кишень у своїй мантії він дістав перстень женця, точнісінько такий, як його власний. Проміння світла в кімнаті падало на перстень, відбивалося від нього, заломлювалось, але ніколи не вгиналось у центр його темної серцевини.
— Тричі на рік відбувається велика асамблея женців під назвою конклав. Там обговорюються питання збирання, і потрібно більше женців у нашому регіоні.
Тепер Сітра, здавалося, скулилася на своєму стільці. До неї дійшло. Хоча Рован саме це й підозрював, але, побачивши перстень, він теж трохи скулився.
— Камені в перснях женців створили перші з нас ще на початку Ери безсмертя, — розповів Фарадей, — коли в суспільстві почали вважати, що природну смерть має замінити неприродна. Було створено набагато більше каменів, ніж тоді було потрібно, бо засновники Цитаделі женців були достатньо мудрі, щоб передбачити майбутню потребу в них. Коли має з’явитися новий жнець, то камінь прилаштовують у золоту оправу та дарують обраному кандидатові.
Він почав крутити перстень у руці, міркуючи, а проміння світла відбивалося від прикраси, танцювало навколо. Потім він поглянув їм обом у вічі — спочатку Сітрі, а потім Рованові.
— Я щойно повернувся з Зимового конклаву й отримав цей перстень, щоб обрати собі учня.
Сітра одразу відступила.
— Це може бути Рован. Мене таке не цікавить.
Рован обернувся до неї, шкодуючи, що це сказав не він.